А тоді… аудитори розчинилися, спочатку ставши імлистими з країв, а пізніше, коли процес прискорився, швидко перетворившись на розлогу хмарку.
— Двобій руки з ротом, — мовив Лу-Тзе. — Чому в людей такого не буває?
— Інколи трапляється, — зронила Сюзен, а коли вони подивилися на неї, закліпала очима й додала: — Принаймні з деякими ненажерливими дурепами.
— Ну, але тобі не потрібно докладати зайвих зусиль, щоб залишатися в формі, — сказала Єдиність. — І це, до речі, були останні карамельки.
— Та ні, є ще шість у «Золотому наборі від В + Б», — уточнила Сюзен. — Три з білим шоколадним кремом у темному шоколаді і три зі збитими вершками в молочному шоколаді. Це ті, що в срібній обгортці… Слухайте, я просто знаю такі речі, гаразд? Просто рухаймося далі, чуєте? Не згадуючи про шоколад.
Ти не маєш над нами влади, мовив аудитор.
Бо ми не живі.
— АЛЕ ВИ ДЕМОНСТРУЄТЕ САМОВПЕВНЕНІСТЬ, ПИХАТІСТЬ І ТУПІСТЬ. А ЦЕ ЕМОЦІЇ. Я Б НАВІТЬ СКАЗАВ, ЩО ЦЕ ОЗНАКИ ЖИТТЯ.
— Перепрошую? — прорекла осяйна постать у білому.
Але ти тут сам-один!
— Я перепрошую?
— ТАК? — озвався Смерть. — У ЧОМУ СПРАВА?
— Це ж Апокаліпсис, так? — настирливо запитала осяйна постать.
— МИ РОЗМОВЛЯЄМО.
— Так, я розумію, але чи це Апокаліпсис? Справжній кінець усього справжнього світу?
Ні, мовив аудитор.
— ТАК, — підтвердив Смерть, — САМЕ ТАК.
— Чудово! — вигукнула постать.
Що? мовив аудитор.
— ЩО? — перепитав Смерть.
Постать зніяковіла.
— Ну, не чудово, очевидно. Очевидно, що не чудово, само по собі. Але це, заради чого я тут. Заради чого я взагалі, чесно кажучи, існую, — він підняв над собою книгу. — Е-е, я навіть зазначив потрібне місце. Вау! Розумієте, я ж так давно цього чекав…
Смерть подивився на книгу. Палітурка і всі сторінки були зроблені з заліза. Він усе збагнув.
— ТО ВИ ТОЙ АНГЕЛ У БІЛОМУ ОДЯЗІ З ЗАЛІЗНОЮ КНИГОЮ З ПРОРОЦТВА ТОБРУНА, ЯКЩО НЕ ПОМИЛЯЮСЬ?
— Правильно! — сторінки забрязкали, коли ангел почав квапливо їх гортати пальцем. — І в білих шатах, до речі, якщо не заперечуєте. Ша-тах. Дрібничка, звичайно, але я люблю, щоб усе було, як належиться.
Що тут відбувається? прохрипів аудитор.
— НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ЯК ВАМ ЦЕ СКАЗАТИ, — мовив Смерть, ігноруючи втручання аудитора. — АЛЕ ВИ ОФІЦІЙНО НЕ ВИЗНАНІ.
Сторінки перестали бряжчати.
— Що ви маєте на увазі? — підозріло запитав ангел.
— КНИГА ТОБРУНА ОСЬ УЖЕ СТО РОКІВ НЕ ВИЗНАЄТЬСЯ ОФІЦІЙНОЮ ЦЕРКОВНОЮ ДОГМОЮ. ПРОРОК БРУТГА ВИЯВИВ, ЩО ЦІЛИЙ РОЗДІЛ ТАМ БУВ МЕТАФОРОЮ БОРОТЬБИ ЗА ВЛАДУ В РАННІЙ ЦЕРКВІ. ЙОГО ВИЛУЧЕНО З ДООПРАЦЬОВАНОЇ ВЕРСІЇ КНИГИ ОМА ЗА РІШЕННЯМ ІЙСЬКОГО СОБОРУ.
— Зовсім?
— НА ЖАЛЬ.
— Мене просто викинули? Як отих клятих кроликів із великими солодкаво-сиропними речами?
— ТАК.
— Навіть ту частину, де я дмухаю в сурму?
— О, ТАК.
— Ви впевнені?
— ЯК ЗАВЖДИ.
— Але ж ви Смерть, і це Апокаліпсис, правильно? — перепитав нещасний ангел. — А отже…
— МЕНІ ЖАЛЬ, АЛЕ ВИ ВЖЕ НЕ МОЖЕТЕ БРАТИ ФОРМАЛЬНОЇ УЧАСТІ В ЦІЙ ПРОЦЕДУРІ.
Краєм свідомості Смерть стежив за аудитором. Аудитори завжди слухали розмови людей. Що більше говорили люди, то більшого консенсусу досягали, приймаючи рішення і знімаючи відповідальність з кожного зокрема. Але аудитор демонстрував ознаки нетерпіння й роздратування…
Емоції. А емоції роблять вас живим. Смерть добре знав, як поводитися з живими.
Ангел роззирнувся на всесвіт.
— То що ж мені тепер робити? — залементував він. — Я ж так цього чекав! Тисячі років! — він подивився на залізну книгу. — Тисячі нудних, одноманітних, марних років… — пробурмотів він.
Це вже все? мовив аудитор.
— Одна велика сцена. Це все, що я мав. Це було моєю метою. Чекаєш, готуєшся… а тоді твою сцену просто вирізають, бо колір сірки, бачте, вже вийшов з моди? — голос ангела був просякнутий гіркотою і гнівом. — І ніхто, звичайно, мене й не попередив…
Він поглянув на заіржавілі сторінки.
— Наступним мав би бути Чума, — пробурмотів він.
— Я що, запізнився? — пролунав у пітьмі голос.
До них підступив кінь. Він світився хворобливим сяйвом, немовби гангренозна рана перед тим, як мають покликати цирульника-костоправа з пилкою для швидкого ампутування.
— Я ДУМАВ, ТИ НЕ ПРИЙДЕШ, сказав Смерть.
— Я не хотів, — поволі вимовив Чума, — але в людей трапляються дуже цікаві хвороби. Мені от хотілося б бачити, як поширюється тхір, — він підморгнув Смерті вкритим коростою оком.
— Маєте на увазі, кір? — виправив його ангел.
— Ні, таки тхір, — наполіг Чума. — Люди дуже недбало ставляться до того всього біоштукарства. Виводять фурункули, що починають кусатися.
Вас двох недостатньо! прогарчав у їхніх головах аудитор.
З темряви вигулькнув ще один кінь. Навіть решето може здатися м’ясистішим за нього.
— Я собі подумав, — пролунав голос. — Можливо, є речі, заради яких варто вступити в бій.
— І що ж це?.. — поцікавився, озираючись, Чума.
— Сандвічі з салатним кремом. Кращого нічого немає. А цей присмак визнаних безпечними емульгаторів? Неперевершений.
— Ха! То ви є Голод? — уточнив Ангел Залізної Книги. Він знову почав гортати важкі сторінки.
Що то, що то, що то за нісенітниця з якимось «салатним кремом»?[18] заволав аудитор.
Злість, подумав Смерть. Потужна емоція.
— А мені смакує салатний крем? — пролунав голос із пітьми.
Інший жіночий голос відповів:
— Ні, любий, від нього в тебе висипка.
Кінь Війни був величезний, червоний, зі скальпами загиблих воїнів, що звисали з ріжка на ковбойському сідлі. А похмура місіс Війна міцно трималася за чоловіка.
— Усі четверо. Класно! — зрадів Ангел Залізної Книги. — От вам і Ійський собор!
Шия Війни була обмотана вовняним шарфом. Він зніяковіло зиркнув на решту Вершників.
— Йому не можна перенапружуватися, — суворо попередила місіс Війна. — І не вплутуйте його в жодні авантюри. Він уже не такий сильний, як думає. І його легко збаламутити.
Отже, все кодло в зборі, мовив аудитор.
Зарозумілість, зазначив Смерть. І самовдоволеність.
Лунало брязкання металевих сторінок. Ангел Залізної Книги мав розгублений вигляд.
— Фактично, я не думаю, що мало бути саме так, — сказав він.
Ніхто не звернув на нього увагу.
Ну, то вже розігруйте свою пантоміму, мовив аудитор.
А тепер іронія й сарказм, подумав Смерть. Мусили набратися цього від когось у світі. Усі ці дрібнички, що творять… особистість.
Він подивився на вишикуваних у ряд Вершників. Вони перехопили його погляд, а Голод і Чума ледь помітно вклонилися.
Війна обернувся на сідлі й заговорив до дружини.
— Саме зараз, люба, я зовсім не збаламучений. Можеш, будь ласка, злізти з коня?
— Пригадай, що сталося, коли… — почула було місіс Війна.
— Негайно, моя люба, прошу тебе, — повторив Війна, і цього разу в його голосі, що й далі був спокійний і лагідний, прозвучали металеві і бронзові нотки.
— Е-е… ох, — місіс Війна раптом заметушилася. — Саме так ти завжди звучав, коли… — вона замовкла, на якусь мить радісно зашарілася й зіскочила з коня.
18
Якщо ви живете в країні, де традиційно споживають майонез, нічого не питайте. Навіть не пробуйте.