У запаморочливо прямовисному і обплетеному навхрест канатами храмі балансуючі ченці досліджують світову нестабільність, а тоді вирушають у тривалі й ризиковані подорожі для відновлення рівноваги. Їхню роботу можна побачити високо в горах і на безлюдних острівцях. Вони користуються маленькими мідними терезами, не більшими за кулак. Вони працюють. Це ж очевидно, що вони працюють. Адже світ ще й досі не перекинувся догори дриґом.
А в найвищій, найзеленішій, найпросторішій долині, де ростуть абрикоси, а в потічках навіть у найспекотніший день пливе крига, розташовано монастир Ой-Донґ з бойовими ченцями Ордену Колина. Інші секти називають їх історичними ченцями. Мало що відомо про те, що вони роблять, хоч дехто звертав увагу на той дивовижний факт, що в цій невеличкій долині завжди триває чудовий весняний день, і завжди цвітуть черешні.
Подейкують, що ці ченці мають обов’язок слідкувати за тим, щоб завтра відбулося згідно з певним містичним планом, складеним одним постійно здивованим чоловіком.
Фактично, вже деякий час, тривалість якого неможливо й безглуздо визначити, справжня істина є значно химернішою й небезпечнішою.
Робота історичних ченців полягає в стеженні за тим, щоб завтра взагалі настало.
Наставник послушників зустрівся з Рінпо, головним прислужником-аколітом абата. Принаймні на той момент посада головного аколіта була дуже важливою. Абат у його теперішньому стані потребував допомоги в багатьох речах, і йому було важко на чомусь зосередитися. У таких ситуаціях завжди знаходиться той, хто готовий взяти на себе цю ношу. Скрізь є ось такі Рінпи.
— Це знову Лудд, — сказав Наставник послушників.
— От маєш. Але ж хіба один неслухняний малюк може завдати вам клопоту?
— Один нормальний неслухняний малюк не може. Звідки цей узявся?
— Його прислав наставник Сото. Знаєте його? З нашої анк-морпоркської секції? Він його знайшов у місті. Я зрозумів, що у хлопця природний талант, — пояснив Рінпо.
Наставник послушників був приголомшений.
— Талант! Та це ж нечестивий злодюжка! Він був підмайстром у Гільдії злодіїв! — вигукнув він.
— Ну, то й що? Діти інколи крадуть. Добряче їх відлупцюєш, і вони перестають красти. Ази освіти, — сказав Рінпо.
— Ох. Є ще проблема.
— Яка?
— Він дуже-дуже спритний. Усе біля нього зникає. Всілякі дрібнички. Нічого, звісно, важливого. Але навіть, якщо за ним пильно стежити, ніколи не побачиш, як він їх краде.
— То, може, це не він?
— Він проходить кімнатою, і з неї щезають речі! — обурився Наставник послушників.
— Він аж такий спритний? Добре тоді, що Сото взагалі його знайшов. Але злодій є…
— Пізніше ці речі з’являються в дивних місцях, — неохоче мусив зізнатися Наставник послушників. — Я певний, що він це робить задля пустощів.
Легенький вітерець приніс на терасу пахощі черешневого цвіту.
— Знаєте, я звик до непослуху, — сказав Наставник послушників. — Це частина життя послушників. Але ж він ще й запізнюється.
— Запізнюється?
— Не приходить на уроки вчасно.
— Але ж як може учень запізнюватися тут?
— Містеру Лудду на все начхати. Містер Лудд гадає, ніби може чинити так, як йому до вподоби. А ще він… розумаха.
Прислужник кивнув головою. Ну, так. Розумаха. Це слово мало вельми специфічне значення тут, у цій долині. Хлопець-розумаха вважав, що знає більше за своїх наставників, грубіянив їм, перебивав. Хлопець-розумаха був гірший за телепня.
— І він не визнає дисципліну? — запитав прислужник.
— Учора, коли я знайомив клас із Темпоральною теорією в Камінній кімнаті, я побачив, що він просто втупився у стіну. Явно нічого не слухаючи. Але коли я запропонував йому вирішити задачу, яку я виписав крейдою на шкільній дошці, чудово знаючи, що він цього не зможе зробити, він зміг. Миттєво. І правильно.
— Ну, то й що? Ви ж самі сказали, що він розумаха.
Наставник послушників мав присоромлений вигляд.
— Єдине, що… сама задача була неправильна. Я перед тим інструктував польових агентів П’ятого Д’їма і залишив на дошці ліву частину завдання. Неймовірно складна фазопросторова задача з залученням залишкових обертонів історій типу «n». Ніхто з них не дав правильної відповіді. Чесно кажучи, навіть мені самому довелося її підглянути.
— Отже, ви його покарали за те, що він відповів не на те питання?
— Очевидно. Але ж така поведінка згубна. Мені здається, що більшість часу він перебуває невідомо де. Нічого не слухає, але завжди знає всі відповіді і ніколи не може пояснити, як це йому вдається. Ми ж не можемо постійно його лупцювати. Він служить поганим прикладом для інших учнів. Такого розумаху неможливо нічому навчити.
Аколіт замислено дивився, як зграйка голубів кружляла над монастирськими дахами.
— Ми вже не можемо відіслати його геть, — сказав він урешті-решт. — Сото бачив на власні очі, як він виконував Стійку койота! Саме так його і знайшли! Можете таке уявити? Без жодної підготовки! А можете уявити, що станеться, якщо хтось із таким рівнем майстерності вирветься на волю? Ще треба дякувати, що Сото був насторожі.
— Але тепер я маю з ним клопіт. Хлопець порушує спокій.
Рінпо зітхнув. Він знав, що Наставник послушників — добра й сумлінна людина, яка, однак, давно вже не виходила в світ. Такі люди, як Сото, щодня перебувають у світі, де панує час. Вони навчаються гнучкості, бо негнучкі там гинуть. А люди, як Сото… до речі, гарна ідея…
Він подивився на другий бік тераси, де кілька слуг змітали опалий черешневий цвіт.
— Я бачу гармонійне рішення, — сказав він.
— Справді?
— Такому незвично обдарованому хлопцеві, як Лудд, потрібен гуру, а не шкільна дисципліна.
— Можливо, але…
Наставник послушників прослідкував за поглядом Рінпо.
— О, — вимовив він і вишкірився не надто доброзичливою посмішкою. Ця посмішка містила елемент певного сподівання, натяк на те, що серйозна халепа може очікувати того, хто, на його думку, давно вже на неї заслужив.
— Спадає на думку одне ім’я, — сказав Рінпо.
— Мені теж, — додав Наставник послушників.
— Ім’я, яке давно у мене на слуху, — вів далі Рінпо.
— Я припускаю, що або він здолає хлопця, або хлопець здолає його, до того ж завжди існує вірогідність, що вони здолають один одного… — розмірковував Учитель.
— А отже, як кажуть там у світі, — додав Рінпо, — ситуація безпрограшна.
— Але чи схвалить це абат? — почав вишукувати недоліки цієї такої бажаної ідеї Наставник. — Він завжди ставився з якоюсь просто надмірною повагою до… підмітальника.
— Абат дуже мила й добра людина, але зараз він має клопіт із зубами, а ще йому тепер важко ходити, — сказав Рінпо. — Нелегкі для нього часи. Я впевнений, що він буде радий прийняти нашу спільну рекомендацію. Це ж, фактично, малозначний сегмент щоденних наших турбот.
Таким ось чином було вирішено майбутнє.
Вони не були лихими людьми. Сотнями років наполегливо працювали в цій долині. Проте трапляється таке, що з часом можуть виникати певні небезпечні стереотипи думок. Одна з них припускає, що в той час, як усі важливі справи вимагають ретельної підготовки, потрібно готувати радше цю підготовку, аніж саму справу. А інша полягає в тому, що спокій — це завжди добра річ.
Цок
На столику біля ліжка Джеремі вишикувались у рядочок будильники. Йому вони не були потрібні, адже він прокидався сам, за власним бажанням. Він їх просто випробовував. Наставляв на сьому ранку і прокидався о 6:59, щоб перевірити, чи вони вчасно задзвонять.
Сьогодні він рано ліг до ліжка разом із «Казками сестер Ґрім», не забувши попити водички.