— Тобі треба йти! — прошипіла вона. — Іди негайно!
— Я не...
— Я пішла до села, а вони всі витріщалися на мене, а потім відводили погляд. Діти витріщалися, старі жінки витріщалися, матері витріщалися, батьки витріщалися, а коли я зібралася їхати, син фермера повернувся до матері та спитав: «А її вони теж заберуть?» Найбагатший фермер має віз, на якому їздить до ринку — не було ні возу, ні фермера, але ж у найближчі три дні ринку не буде! Певно, тебе побачили — тобі треба йти.
— Це ще не доказ, — відповів він, відчуваючи гупання пульсу під язиком; горло напружилося, повітря бракує. — Це не означає...
Вона сунула йому в руку пакунок загорнутого в бананове листя рису.
— Тобі треба йти, — повторила вона. — Вони знають.
Він наче уві сні зібрав свої убогі пожитки, не заперечував, коли вона сунула в його рюкзак також чашку та дерев'яну ложку. Потім він стояв перед дверима її хати, в яких стояла вона, і наче в маренні казав:
— А як же ти?
— Моєму життю нема загрози.
— Точно?
— Ця гра... Ти в ній виграєш?
— Я... Можливо. Не знаю.
— Іди, — повторила вона, злегка похитавши головою. — Просто йди.
Він не ворухнувся.
— Якщо ти програєш, мені від тебе не буде жодної користі, — сказала вона. — Іди.
Він пішов.
Розділ 23
Злість — не корисна емоція для гравця.
Він знов іде сільськими шляхами, далі від дороги, далі від людей, далі від усього, крім шмагання сонця та зміни вітру, і нагадує собі, що він не злиться. Не злиться на себе, не злиться на Фон, не злиться на Абгіка Лі, не злиться на Дім Ігор, не злиться на...
«Ні на що суттєве», — каже він собі й відразу почувається винним за те, що до тієї, що тимчасово прийняла його у себе вдома, відчував не тільки вдячність.
Він не злиться.
Злість не допоможе.
Ідучи через ліс, він багато разів нагадує собі про це.
Розділ 24
Вночі він влаштувався спати під пологом листя похиленого пальмового дерева, і вважав, що він у безпеці, доки раптово не прокинувся й не побачив ліхтар, що миготів поміж деревами, почув голоси, що бурмотіли в темряві, тріск під ногами. Як вони підійшли так близько: п'ятсот метрів, а може менше, чотириста? Він накинув рюкзак на спину й побіг наосліп у темряву.
Почувши його, інші нічні бродяги спрямували на нього світло, хтось скрикнув, і вони теж побігли, помчали до нього крізь неспокійне дзижчання темряви.
Він біг, доки не опинився перед потоком, а потім побіг вздовж нього, хапаючи ротом повітря; по обличчю текли піт і сльози, ноги тремтіли, легені рвалися, а переслідувачі не відставали, один з них випередив решту — босий і прудкий, вдягнений у довгу сорочку та підперезані мотузкою шорти — слідопит, без сумніву слідопит, фігура в руці Абгіка Лі, сильніша та небезпечніша за будь-яку найняту допомогу.
Ремі біг, доки не перечепився й відразу підвівся, і по теплу, що він відчув у гомілці, зрозумів, що це буде ціна, яку він заплатить згодом, і продовжував бігти, доки його ноги його не підвели — живіт палав, обличчя мало не лускалося — він упав руками та колінами на землю, перекотився на спину, здригався та тремтів.
Біг його переслідувача позаду трохи сповільнився. Кліпаючи, щоб прогнати сльози, Ремі дивився на світло, ледь бачачи чоловіка, що тримав ліхтар: худий, як каштанове дерево, а на обличчі пустота — самий лише професіоналізм; чоловік, що виконує свою роботу. Він підійшов ближче до Ремі, вийняв з-за свого мотузкового паска мачете, звільнив ще одну мотузку, що була обмотана навколо його живота, і обережно, крок за кроком, підійшов до Ремі й зупинив кінчик клинка над самими його грудьми.
— Ти мене не вб'єш, — видихає гравець тайською. — Це буде проти правил.
Чоловік не відповів, на його обличчі не було розуміння.
— Абгік виграє лише якщо торкнеться мене сам, лише якщо я буду живий, — повторив Ремі французькою. — Ти мене не вб'єш.
Французька, певно, було зрозумілішою, бо клинок у руці чоловіка миттєво розвернувся, вигнуте лезо зупинилися трохи нижче правого ока Ремі.
«Живий, — без слів казало сталеве лезо, — не обов'язково означає цілий».
Повільно, дуже повільно слідопит присів біля Ремі, залишаючи лезо на місці. Позаду нього, продираючись крізь темряву, лунали кроки решти переслідувачів, що були не такі прудкі й упевнені в шляху, як цей чоловік. За мить мисливець гукне їх, покличе до здобичі, і тоді все — кінець гри.
Ремі заплющив очі, глибоко вдихнув, і мисливець, певно відчувши, що це може означати, міцно стулив губи. А потім Ремі перекотився, відбив клинок рукою вбік, водночас якомога сильніше змахнувши ногою в напрямку обличчя чоловіка. Мисливиць теж покотився, звільнив мачете, але Ремі кинувся всім тілом на супротивника, ігноруючи клинок, ігноруючи пальці, що вчепилися в його обличчя й намагалися дотягнутися до його очей, щоб вирвати їх з западин. Мить, упродовж якої махали руки та ноги — забагато кінцівок, щоб була від них користь, жодного плану в бійці, лише лікті в живіт, коліна в пах, кулаки в обличчя, а потім Ремі звільнив з плутанини лікоть і опустив його усією вагою тіла на горло чоловіка.
Очі мисливця вирячилися. Він захрипів, витріщився в ніщо, і руки, що хапали, тепер упали глухо на землю. Ремі відкотився від шокованого нападника та, досі чуючи в лісі звуки наближення інших, розвернувся й побіг.
Розділ 25
Хмарний ранок, важкі прокидання.
Абгік Лі, прокинувшись, бачить обличчя одного зі своїх гравців, що стояв перед ним — мисливця, гарної фігури, якою він добре грав.
Обличчя набрякле, шия обгорнута тканиною, немов це якимось чином могло трохи зменшити червоний набряк. Мисливиць починає говорити французькою, якою володіє не дуже добре, і його голос хрипкий:
— Він утік.
Абгік Лі прикладає кінчики пальців до місця поміж бровами, в якому, як дехто каже, знаходиться невидиме третє око; а може він просто саме в цьому місці найсильніше відчуває роздратування.
— Він рухався пішки?
— Так. На північ. Ми продовжуємо пошуки; він не міг піти далеко. Він був поранений.
— Як саме поранений?
— Ми билися. Я вдарив його кілька разів. Він також кульгав, коли тікав.
— Ви не змогли спіймати чоловіка, що кульгав?
— Він виявився більш схильним до насилля, ніж ви мені розповідали. Ви сказали, що він легко здасться; що він м'який і боязкий. Ви змусили нас повірити, що він не витримає в природі довше, ніж кілька днів.
— Я однозначно був про нього саме такої думки.
— Ваша думка, пане, була хибна.
Куточок нижньої губи Абгіка трохи смикається, і він знов стукає подушками двох стулених пальців по центру лоба: раз, вдруге, втретє — заспокоює думки. Він не звик чути, що помиляється; для людини з його схильностями це дуже незручний розвиток подій, і відчувши незручність, він припускається найбільшої помилки з усіх — ігнорує це.
— Він довго не витримає, — повторює Абгік. — Йому це не до снаги.
А що там Ремі?
Ми шукаємо та нарешті знаходимо, ледь помічаємо його там, де він упав. Він умостився поміж трьома безіменними каменями біля стрімкого водоспаду. Він прокидається повільно, він ледь спав, і той сірий край поміж сном і прокиданням є єдиним простором, де він зараз бродить. Коли ж він зрештою повністю опритомнів, він просто лежить і дивиться на небо. Він загубив час і напрямок сонця; він бачить самі лише хмари. Його гомілка сильно опухла, і якби це не видавалося йому непродуктивним і безглуздим, він міг би лягти й заплакати, жаліючи себе.
Тепер він мріє повернутися до Фон, журиться через усі дурниці, що вони обоє сказали, або не мали мудрості сказати.