То було ще до того, як ігри, в які він грав, стали... чимось іншим.
Четвертого дня лихоманка минула, і він ліг голий у воду озера, заплющив очі, відкинув голову назад і слухав гуркіт у своїх вухах. Він спіймав останню рибу, приготував її на жаринах і дивився на маленький човен, що плив через озеро; єдиного члена екіпажу захищала парасолька, з корми висіли три волосіні, а потім хазяїн човна побачив його, помахав рукою та на веслах підплив ближче.
Чоловік був рибалкою шістдесяти років, йому бракувало трьох зубів: двох на нижній щелепі та одного на верхній.
— Заблукав? — спитав він.
— Ні, не заблукав. Шукаю шлях через озеро.
— Ага, ну то залізай, залізай!
Він заліз.
Перетинаючи водойму, рибалка жваво розповідав: про свою дружину (померла), про синів (благородні), про своїх невісток (не дуже добрі, але хоча б стараються), про внуків і правнуків (гарненькі, всі вони, такі гарнюні). Його семеро синів одружилися й разом народили йому тридцять вісім онуків, і з цих тридцяти восьми двадцять дев'ять вже також мали дітей — про кожного він пам’ятав ім’я, міг описати характер — тож загалом виходило, що в радіусі двадцять миль навколо озера загальна кількість його прямих родичів дорівнювала сімдесяти трьом.
— Було б сімдесят чотири, — зітхав він, — але один з них поїхав.
А це певним чином було майже смертю.
На протилежному березі озера Ремі хитко став на твердий берег і спитав:
— А чи далеко до Лампанга?
— Якщо підеш дорогою, то два дні йти... Але ж дорога на тому березі.
— А чи далеко йти, якщо я триматимуся далі від дороги?
— Чотири або п'ять днів, іти буде важко. Але тобі не слід цього робити — ти ж бо поранений, і хворів. Поживи в мене. Моя невістка догляне за тобою.
— Не можу. Коли ви повернетеся додому, дізнаєтеся, що про мене питали. Іноземець, високий, світла шкіра. Вам скажуть, що я злодій.
— Ти не злодій! — засміявся старий. — Я маю сімдесят три дитини — думаєш, не вмію злодіїв розпізнавати? Ти паломник, це ясно, як вдень!
— Тоді ви розумієте, чому я обираю важчий шлях.
Рибалка знизав плечима:
— Ґаутама на своєму шляху до просвітлення спробував голодувати та страждати, але лише з повним животом досяг Нірвани — принаймні, я так вважаю.
Коли вони вже розходилися, Ремі, повагавшись, обернувся до старого.
— А можна... — почав був він, а потім замовк, запнувся, не через слова, а через саму ідею того, що зібрався сказати.
Довіра в ньому ослабла, надзвичайно ослабла, і тепер слова застрягли в горлі, але він повільно глибоко вдихнув і все одно спробував:
— Коли розповідатимете людям про мене — можете розповідати, я не проти — ви не могли б їм сказати... Сказати, що я питав дорогу до Пхрае. Скажіть, що моя гомілка сильно поранена, і ви не перевозили мене через озеро. Але будьте ласкаві, не кажіть нічого хоча б день. Або два? Мені нічого вам запропонувати, окрім своєї вдячності та обіцяння, що таким чином ви не скоїте зла, а радше багато хорошого.
Рибалка вдихнув, втягнувши губи так сильно, що аж кінчик носа вниз нахилився й немов затремтів над прірвою, у яку могло провалитися все обличчя. Потім усміхнувся, весело махнув рукою та сказав:
— Гаразд, мене все одно ніхто не слухає!
Ремі низько вклонився та пішов геть.
Розділ 29
Чотири дні по тому, накульгуючи, він вийшов з лісу та пагорбів і прибув до Лампанга.
Колишня гордість королівства Ланна, це місто досі зберегло свої стіни, свої золочені храми, свою любов до бананів зі спеціями та свою гордість, неначе в тіні своїх гір досі заявляло, що воно є окремою державою, якій від зовнішнього світу потрібно надто мало, щоб турбувати його. Їдьте до Чіанг-Мая або до Бангкока, або за кордон, до Мьянми, якщо маєте потребу бігати на роботу, сперечатися на вулицях, купувати екзотичні речі або гучно розмовляти посеред ночі. Лампанг був тихим місцем для тихих людей, і дай боже, щоб це не змінилося.
Ремі трохи постояв на схилі, дивлячись на це маленьке місто, на будинки, що стояли на палях на стрімкій річці Ванг, яка, як і багато інших річок цієї країни, повертала зрештою до Чаопхраї та на південь, до моря. Він слухав звуки запряжених кіньми двоколок, що стрибали по вулицях, крики погоничів слонів, що везли товари до міста, брязкіт збруй і плескотіння весел — усі звуки здіймалися вгору, підсилені далеким гірським схилом на протилежному боці.
Входити до Лампанга було ризиком, бо там будуть представники влади, що пильнуватимуть, хоч як би він не відірвався від переслідувачів у горах, навіть якщо ті повірили казці рибалки, що він повернув на схід, до Пхрае, а не на захід, до річки. (Везіння: рибалка збрехав, і дуже радів цьому, його слова дійшли до Абгіка Лі, і той відразу наказав генералові з військом перейти до Пхрае, а своїх мисливців відправив назад, у пагорби, і не знайшов там жодного сліду Ремі.)
Але яким би не було везіння, його помітять, і місце його знаходження стане відомим, коли він зайде в місто. Усі ресурси Абгіка перенаправляться, його шукатимуть, і йому знов доведеться бігти, у той час як досі він просто бродив.
Великий ризик, жахлива небезпека.
І він, кивнувши головою, погодився ризикнути.
Розділ 30
О, Ремі, Ремі, що ти робиш?
Купуєш два квитки на вокзалі в Лампанзі: один до Чіанг-Мая, другий — до Бангкока.
Ми дивимося на спантеличене обличчя касира, поки ти сплачуєш за квитки дорогоцінними батами, що так обережно беріг у своєму рюкзаку.
Ми дивимося, як ти прямуєш на платформу, обшарпанець у лахмітті, як не глянь — лялька з ганчір'я; скоро за тобою прибуде поліція, обов'язково, але спершу приходить поїзд «Чіанг-Май — Бангкок», великий новий шумний локомотив з дизельним двигуном, чорний і гордий, що брязкає, як щелепа динозавра, і з металевим скреготом вповзає до вокзалу. Ти сідаєш на потяг, що йде на північ; зухвалий, як ніхто, усміхаєшся надзвичайно спокійною усмішкою, сидиш у купе разом з двома іншими пасажирами — жінкою, яка тримає сплячу дитину, та чоловіком у діловому костюмі, японцем, який люб'язно всміхається тобі поверх газети, а потім відвертається й більше ніколи не дивиться.
Ремі розглядає ландшафти, що гуркотять повз вікно. Йому багато треба побачити.
(Хто ці мандрівники? Ну, вона їде до своєї матері, яка помирає дванадцятий раз і вмиратиме ще тричі, кожного разу галасливо скаржачись зібраним нею родичам, що її власна родина покинула її, а потім зрештою помре в 1947 році, впавши на вулиці, вдарившись головою та більше вже не прийшовши до тями. А він? Ну, а він знається на залізницях, вивчав залізниці, а зараз вивчає залізниці, що поєднують Китай та Індію, і одного дня, незабаром, організовуватиме у своєму кабінеті за допомогою карт і записок будівництво залізниці полоненими рабами, а коли війна скінчиться, казатиме, що Японія лише хотіла принести свободу народам Сходу, лише покласти край тиранії. Отже, ми бачимо їх, цих супутників у поїзді, і дізнавшись про них, відвертаємося.)
У Чіанг-Маї ти сходиш з цього поїзда, потім сідаєш на поїзд, що їде в протилежному напрямку, на південь, до Бангкока, а коли він починає від'їжджати від платформи, ти знов сходиш, зістрибуєш з відкритого балкона в задній частині вагона на гравій, котишся по ньому, потім встаєш, обтрушуєшся та біжиш геть від колії.