— Є... аномалії... в Домі Ігор. Ми кажемо собі, що ігри, в які ми граємо, це розвага, спорт, егоїстичні забавки. Але ми граємо країнами. Ми командуємо арміями. Наші забавки — товари, ідеї, люди. Ми коронували королів і скидали тиранів, вели генералів до перемог, яких без нас вони б не здобули. Бавлячись, ми сформували людську історію, змінили її, змінили долі людей. Те, що наша діяльність організована у вигляді гри, надає нам великі переваги. Ми маємо безжалісність, інтелектуальну міць, яких можуть не мати королева, що переймається майбутнім свого сина, або капітан, який полюбив своїх підлеглих. Для нас усі вони лише фігури, ресурси, якими треба скористатися з найбільшим ефектом, і з цієї жорстокої математики ми вириваємо перемогу там, де за інших обставин була би поразка. Усе заради гри. А звідки ця гра береться? Хто видає нам фігури, показує шахівниці, стежить за дотриманням правил? Вона, звісно. Майстриня Ігор. Вона контролює нас, бо контролює дошку, і хоча Дім Ігор заявляє, що всі ігри рівні, іноді можна побачити ваду. Змагання про коронування короля, в якому гравці мають не рівні можливості, або ж фігури мають вади, які не оголошено. Гравець, якому дістався генерал, у той час як тобі — лише майор. Вона витягла Росію, а у твоїй руці лише Бельгія. Виклик, який не має бути прийнятий — скасувати умови, на які не можна було приставати, і іноді Дім Ігор втручається, а іноді ні, а зважаючи, що це Дім, що живе за правилами, я не бачу причин, що пояснили б це. Чому Дім дозволив тобі поставити на кін свою пам'ять, Ремі? Це не рівна ставка. Чому тобі дозволили прийняти виклик у країні, де навіть твоє обличчя є джерелом нездоланних перешкод? Були випадки, коли арбітри втручалися заради усунення менших дисбалансів. Чому вони не втрутилися цього разу?
Шум у кінці вагону — голоси солдатів, черевики, відкриття дверей купе.
Не зводячи очей з обличчя Срібного, Ремі сказав:
— Я сам погодився. Це була моя помилка.
— Можливо, твоя правда. Можливо, я помиляюся. Або ж ми лише фігури в руці Майстрині Ігор, і вона вирішила позбутися тебе заради когось нового.
Голоси у вагоні, ближче. Ремі не рухався; руки складені, дихання тихе.
— Отже, ти збираєшся кинути їй виклик. Ти гратимеш Велику Гру.
Якусь мить Срібний не відповідав, його очі глянули вгору, шукаючи думку. Потім він знов глянув на Ремі та відверто сказав:
— Так. То ми домовилися?
Двері купе відчинилися. У них стояли два солдати.
— Хто ви такі? Чому ви тут? — гримнули вони. — Що ви тут робите?
А потім, побачивши світлі обличчя Срібного та Ремі:
— Ось ви де, іноземці! Руки вгору! Встати! Виходьте з поїзда!
Вони обоє повільно вийшли з поїзда, поклавши руки за голови; солдати штовхали їх ззаду. Вони стояли на платформі й чекали, поки один з солдатів ходив за капітаном.
Капітан глянув на обличчя Ремі та кивнув, розуміючи. Потім його погляд повернувся до очей Срібного і його обличчя заціпеніло.
— То як? — спитав Срібний, не зводячи очей з обличчя капітана. — Домовилися?
Ремі всміхнувся та збагнув, що через цю усмішку починає сміятися. Він опустив руки з-за голови та розреготався.
— Так! — вигукнув він. — До біса все! Так, я гратиму твою гру.
Солдати дивилися на них мовчки. Що за жах з'явився в очах капітана, коли він подивився на обличчя Срібного? (Жах чоловіка, що грав, щоб увійти до вищої ліги, та програв; програв дружину, дім, дитину, аж доки незнайомець зі срібним волоссям не прийшов до нього вночі й не запропонував повернути їх в обмін на послугу, яка наразі не називалася. Як кажуть, хто дав, той і забрати може.)
— Це не той чоловік, якого ви шукаєте, — пояснив Срібний капітанові, вказуючи на Ремі. — Будь ласка, повідомте про це ваших людей.
Капітан знов кивнув, потім повернувся до своїх солдатів, відірвавши очі від обличчя Срібного наче від хитрого погляду трупа, і гаркнув:
— Не ті! Ви що, не слухали, що вам казали?! Це не ті люди! Назад до своїх постів!
Солдати виконали наказане.
Срібний вивів Ремі з дверей вокзалу й удвох вони затрималися на ґанку, дивлячись, як ллється дощ. Срібний підвів очі до неба, ніби намагався розрахувати рух кожної краплини, що падала. Ремі трохи подивився на нього, а потім простягнув руку та сказав:
— Отже, домовилися.
Погляд Срібного відірвався від сірого неба. Він усміхнувся, потиснув Ремі руку.
— Домовилися, — погодився він; а потім, ніби після роздумів: — Щасти тобі!
Він розвернувся, щоб піти.
Ремі гукнув навздогін:
— Срібний!
Другий чоловік зупинився й озирнувся, питаючи.
— Проти Дому Ігор ніхто ніколи не виграє. Ти ж це знаєш, так?
Срібний усміхнувся та пішов геть.
Розділ 34
Вісім днів у Бангкоку.
За ті гроші, що в нього залишилися, він купив собі костюм, штани, новий капелюх; вдягнувся так, як вдягаються європейські джентльмени. Тут було простіше, надто тому, що ресурси Абгіка Лі були розпорошені. Коли Ремі тікав з Бангкока, Бангкок розривали на шматки, шукаючи його, але тепер! Тепер ніхто не знав, де Ремі, тож Ремі повернувся сюди, щоб загубитися серед іммігрантів і шукачів пригод, шпигунів і біженців.
Він зняв кімнату в дешевому готелі далі від води, поспав під сіткою проти комах, помився, оглянув усі порізи та синці, подряпини та набряки, відчистив ноги, обличчя, руки, нігті, доки кожний сантиметр його шкіри не став рожевим.
Поспавши до четвертої години ранку, він знов вдягнувся у своє дрантя та пішов до посольств і клубів, до яких ходили працівники посольств. Чоловіком, якого він пограбував того ранку, став британський заступник консула, очманілий від опіуму, на шляху до адюльтеру (його дружина терпляче чекала на нього в Андершоті; запах сексу вчепився в нього як анестезійні щелепи п'явки). Ремі не довелося бити його більш як два рази, щоб змусити коритися, і гравець забрав сорок сім батів у збентеженого чоловіка, який, повільно приходячи до тями після опіумної дрімоти, здогадався не доповідати про цей злочин жодному зі своїх начальників.
У сингальця з обвислою нижньою губою Ремі купив документи мертвого француза, чий труп викинуло на берег чотири дні тому, про зникнення якого ніхто поліції не казатиме. У побіленому клубі, збудованому у вашингтонському стилі, з вентиляторами на стелі, що ніколи не оберталися, та з барменом, що продавав учетверо дешевше, ніж у меню, домашній джин і смертоносне рисове вино власного виготовлення, Ремі знайшов Вінстона Блейка, колишнього журналіста «Лондон Таймс» (іноді він давав собі клопоту надіслати статтю), час від часу шпигуна, привітного п'яницю, чоловіка, що любив повеселитися та чекав на розлучення, а іноді грав у Домі Ігор, доки не програв у грі, в яку не вмів грати, і його не викинули в ніч з чужою астмою замість виграшу.
— Ремі, — пробурмотів він, коли той усівся на табурет поруч із ним. — То ти ще не помер?
— Поки що ні, Вінстоне, — відповів він, жестом попросивши бармена налити. — Тебе пригостити?
— А чому б ні, хлопче, чом ні.
Вони балакали.
— Джепи не хочуть захоплювати Сіам, розумієш? — бурчав він. — Ця країна — дрібна риба, яку легко можна буде вловити після того, як вони отримають головний трофей.
— А що є головним трофеєм?
— Сінгапур! Малайзія! Спершу розібратися з британцями, розібратися з великим рухом спротиву, приготуватися розбиратися з Індією, і лише захопивши всю Південно-Східну Азію, можна на додаток взяти Сіам.
— А яких заходів вживають щодо цього британці?
— Усе на пси, хлопче, все на пси! — прохрипів чоловік, жадібно вдихаючи вечірню спеку. — А що вони в біса можуть зробити? Їм ледь вдається тримати місцевих під контролем, не те що давати ради імперіалістичним самураям. Бачиш он того чоловіка?.. — він указав тактовним як торпеда та делікатним як ураган пальцем, що був вимазаний чорнилом. — Це один з тих джепів. Чудова людина насправді. Щиро вірить — я це просто обожнюю — щиро вірить, що звільнить Азію від колоніального гнобителя. Що японці прийдуть як визволителі, а не як загарбники, і що пішовши на війну з бритами, жабоїдами та іншими, він захищатиме свою країну від неминучої європейської кари! Принаймні, європейцям стало пристойності не претендувати на велич або щедрість. Хай йому щастить, — весело махнув він у напрямку жертви свого аналізу, що здійняла келих у відповідь, — він хороший хлопець, і шпигун непоганий, але він жахливо помиляється.