— Він молодий; він перегорить. Десять років — ну, може двадцять — і він зіграє дурну гру на дурну ставку. Якщо ти такий небайдужий до нього, Срібний, чому не здихаєшся його?
Чоловік, якого назвали Срібним, м'яко похитав головою:
— Зі мною Абгік не гратиме. Він полює на периферії, шукає дрібнішу рибу. Одного дня він, можливо, наважиться кинути мені виклик, але не зараз.
— Дякую за комплімент! — прохрипів Ремі. — Може розповіси мені, на якій сковороді я сьогодні шкварчатиму?
— Ти досі тримаєш гроші під матрацом?
— Маю близько п'ятдесяти батів.
— Вони тобі знадобляться.
— Срібний! — проревів Ремі, опускаючи свою досі хитку вагу на підлогу. — Що це за гра?
— Під час одинадцятої чарки ти, як я розумію, погодився на гру в схованки.
Мовчання.
Ремі заплющив очі та відкинув голову назад.
— Добре, — сказав він. Потім подумав. Потім: — Добре.
Знов мовчання.
— Яка гральна дошка? — зрештою спитав він.
— Таїланд.
— Що... весь?!
— Весь.
— А карти?
— Не знаю, що саме здали шукачеві, але припущу, що то суттєві ресурси. Гадаю, він має кілька сильних карт у поліції, в уряді та у храмах. Напевно, він також витяг кількох найманців, колишніх шпигунів, колишніх аферистів; можливо, одного або двох банкірів.
— Який час мені треба побити?
— Ти питаєш мене, в якій Абгік формі?
— Так. Ти за всім стежиш. Так, я питаю тебе, в якій він, в дідька, формі?!
— Останнього разу, коли Абгік Лі грав у схованки, дошкою була Палестина. Він ховався впродовж п'ятнадцяти місяців, а коли настала його черга шукати, знайшов свого суперника за одинадцять днів. Якщо вмієш швидко шукати, можна довго не ховатися.
— Це добре, бо в цій країні я навряд чи зможу ховатися довше, ніж тиждень.
— Абгік Лі добре грає в цю гру; рекомендую тобі ховатися довше.
— А які ставки?
І знов від чоловіка на ім'я Срібний лише мовчання.
— Не дивись так на мене, які ми в біса зробили ставки?!
— Абгік поставив двадцять років свого життя.
— Це не дуже багато.
— Для Абгіка це багато; як для такого молодого, це величезна ставка; взагалі-то, з його боку це дивовижна зухвалість.
— Якщо програю, я можу собі дозволити стільки заплатити.
— Ти поставив свою пам'ять.
Мовчання.
Мовчання.
Коли Ремі знов заговорив, його голос був тихим і дуже тверезим:
— Усю?
— Усю.
Мовчання.
— Скільки я маю часу?
— Гра починається опівдні; ти маєш двадцять хвилин. Напевно, Абгік уже готує штурм цього готелю; рекомендую тобі бути готовим бігти, щойно почне бити годинник.
На мить Ремі заціпенів. Потім, ледь хитнувши головою, він витер рукавом рот, поповз навкарачки до свого ліжка й відкинув убік матрац, під яким лежав паперовий конверт. Документи для подорожі, трохи грошей — менше, ніж йому хотілося б. «Відколи це Ремі такий недбалий?» — дивуємося ми. Нема сумніву, що він, оглядаючи свою убогу заначку, думав те саме.
Коли Ремі зіп'явся на ноги, блювота знов здійнялася до його горла, і він на мить прихилився до стіни, чекаючи, коли це почуття мине.
— Я маю знати про якісь правила? — спитав він поміж важкими подихами.
— Не користатися ресурсами, яких немає на дошці.
— Тобто?
— Не пиши про допомогу до свого банкіра в Індії або до мисливця, якого виграв у Рангуні.
— Ти знаєш про мисливця?
— Ти сам казав: я стежу за тим, хто в якій формі.
— Добре. Лише ті ресурси, що в Таїланді. Що ще?
— Їм дозволено ранити тебе.
— Серйозно?
— Шукач мусить засвідчити знаходження особисто, мусить торкнутися тебе. Убивати гравця — проти правил, але якщо люди Абгіка спіймають тебе раніше, ніж туди прибуде Абгік, їм дозволено тримати тебе до його появи силоміць, навіть якщо ти чинитимеш опір.
— А мені Абгіка можна ранити? — спитав він крізь зуби.
— Тобі можна вбивати його фігури та, напевно, ти можеш спробувати поранити його... Втім, коли ти ховаєшся, це нерозумно.
— Ще щось?
— Не стільки правило, скільки порада: Абгік дуже хотів зіграти в цю гру. Заради неї він тебе напоїв, і тоді ти кинув йому виклик. Гральну дошку обрав він; правила призначив він. Він, певно, готувався, перевірив твої ресурси. Він стежитиме за твоїми відомими зв'язками, чекатиме, коли ти звернешся до них по допомогу.
— Про це я вже здогадався.
— Тверезієш?
— Котра година?
— Без чверті дванадцята.
— Де я розпочинаю?
— Тут.
— А Абгік?
— У Домі Ігор.
— Звідти сюди лише двадцять хвилин.
— Двадцять хвилин пішки, — виправив Срібний. — Машиною — п'ять.
— П'ять хвилин — невелика фора.
— Бангкок великий, а ти був п'яний.
А потім поміж губ Срібного швидко проштовхнулося запитання, яке він хотів спитати, стримувався, але тепер воно вимагало прозвучати.
— Чому Абгік хоче грати з тобою, Ремі? — спитав він. — Від цієї гри тхне особистим. Що ти йому зробив?
— Чесне слово, старий, — відповів Ремі, знімаючи з верхівки шафи рюкзак, — я навіть гадки не маю.
Розділ 4
Ми дивимося.
Дивимося, як Срібний за п'ять хвилин до дванадцятої виходить з готелю через задній вхід. Гра ще не розпочалась — це станеться з ударом дзвона — але нетактовно, невиховано, якщо побачать, що один гравець допомагає іншому надто відверто. Через це в Домі можуть зацікавитися справжніми намірами цього гравця.
Ми бачимо, як Абгік Лі крокує взад-вперед перед срібними дверима Дому Ігор. Як цей будинок опинився тут? Ми бачили ці двері у Венеції та в Лондоні, в Парижі та в Нью-Йорку, в Токіо та в Пекіні, завжди ті самі двері з металевими лев'ячими головами, але де б він не був, де б не з'являвся, Дім Ігор здається старим, незмінним, вбудованим в архітектуру місця так, ніби завжди був тут, і зникав, не залишаючи по собі шраму.
Ми питаємо себе, ви і я: хто керує цим рухом по світові? Хто заявляє, що тут і тепер, у 1938 році, двері до Дому відчиняться саме в Бангкоку?
А потім ставимо собі інше, набагато складніше запитання: чому?
Абгік Лі такими питаннями не переймається. Він гравець вищої ліги Дому Ігор. Він має лише одну мету, ту саму, що керує будь-яким чоловіком або жінкою, що ступали до цих пустих залів — він рішуче налаштований виграти. Будь-яка інша думка лише заважає.
Подивімось хвилинку на Абгіка Лі. Його родовід надзвичайно заплутаний. Перси, бенгальці та непальці зустрілися кілька поколінь тому з шотландським сержантом зі Східної Індійської компанії, який закохався в Індію, збрив бороду і дав слово ніколи більше не їсти м'ясо, і його внуки були красивішими за всіх у селі, чорноволосі та зеленоокі, і їх цуралися як чужих. Абгіка теж цуралися, але він натрапив на двері Дому Ігор, де вдягнені в білі шати арбітри чекали на нього, і де він виявив, що вправність у картах може дати більше, ніж мінлива слава.
Гарний сірий костюм і гарні чорні туфлі — напевно, з Лондона або з Парижа. «Йому має бути жарко в шерстяному», — припускаємо ми, але він ніколи його не знімає, його ніколи не бачили зі складкою на сорочці або з плямою на штанах, бо тепер, коли Абгік має ці речі, яких бажають інші чоловіки, без них його не бачитимуть. Абгік Лі перевдягатиметься до вечері навіть у Сахарі, носитиме підтяжки для шкарпеток у Такла-Макані, бо він це може, а ви — ні. Він бачив плакати про вибори в Бангкоку, чув вітри змін, чутки про японські війська, що поглядають на сусідній Сінгапур, про армійських генералів, яким байдуже, у що вірить колись священний король — і все це йому байдуже. Усе це лише історичні події навколо його життя, а історія мине; а він, натомість, триватиме.
Його годинник має срібний футляр; він ніколи не марнує час.