— А що далі, сер?
Солдат зітхнув, і у відповідь на запитальний погляд Ремі знизав плечима та сказав:
— Мене сюди привезли полювати.
— Скільки годин минуло від початку полювання?
— Дев'ять? Десять?
— Цього має бути достатньо, — сказав Ремі та повернувся до крадія: — Відвези мене до Дому Ігор.
Розділ 41
Знов срібні двері; знов звуки музики.
Знов котяться кості, знов сміх незнайомців, що ніколи не стануть справжніми друзями; ніколи, поки грають у гру.
Коли Ремі входить, до нього повертаються голови; за ним іде його солдат, крадій залишився з автівкою.
— Йому не можна сюди! — каже арбітр, що сторожить прохід до залів вищої ліги.
— Він фігура, а я гравець, — впевнено відповідає Ремі. — Ми граємо у гру.
Арбітр вагається, потім киває, і вони заходять удвох.
Коридори; голови обертаються, люди витріщаються; ми рухаємося повз життя, що створюються, повз мрії, що зазнають краху, повз виграні дива, повз програні життя, повз битви поміж умами, брутальними мозками та навичками; падають уряди, змінюються імперії; це Дім Ігор, де людність є символом, світ — предметом: приходь і грай, якщо не боїшся; приходь до Дому Ігор.
Менші дерев'яні двері позаду, потьмянілі сходи ведуть вгору. Зазвичай їх охороняють, але з наближенням Ремі арбітр задкує, бо арбітри стежать за виконанням правил гри, а Ремі гравець, гра триває, триває навіть на цьому темному марші сходів, яким зазвичай ходять лише арбітри, вгору та вгору, забагато поверхів, думаємо ми, для цього будинку, забагато дверей, що ведуть на всі боки, але Ремі не зупиняється, чуйка підказує йому, куди йти, вгору, до того місця, де Майстриня Ігор — така вродлива, хоч і загублена в білому, така красива, доки не стала тим, чим вона є; вгору туди, де живе Майстриня Ігор, правителька Дому, господиня Гри.
Арбітр штовхає двері, тож Ремі не треба навіть стукати, він входить у кімнату, що обвішана шовками — самі лише білі та срібні, що приховують меблі, приховують форми та розміри, але не приховують його.
Абгік Лі сидить за письмовим столом, що покритий червоним лаком. Він озирається на звук дверей, його рот розкривається — можливо, щоб віддати якийсь наказ або попросити про щось — але озирнувшись, він бачить, і його рот розкривається ширше, перо та папір випадають з пальців на підлогу.
Абгік Лі.
— Квач, — каже Ремі, хапаючи його за руку. — Спіймався.
Розділ 42
Солдат стояв назовні.
Ремі стояв усередині.
Абгік сидів, заціпенівши, досі в кріслі, біля його ніг папери, біля його ліктя на половину випитий графин з водою.
Жоден з них не говорив.
Потім Ремі сказав:
— Твоя ставка була двадцять років. Коли ти їх сплатиш, ти станеш старим чоловіком. Твій розум стане слабшим, як і твоє тіло. Після такої втрати тобі буде важко повернутися. Я колись програв п'ятнадцять років у матчі в Польщі, і мало не помер, коли намагався їх відіграти. Я звільню тебе від сплати, звільню від смерті — а зважаючи на те, як гралася ця гра, йдеться саме про смерть — якщо ти відповіси на кілька простих запитань.
Мовчання.
Потім:
— Як ти тут опинився? — видихнув Абгік Лі, і ми маємо враження, що він питає не стільки Ремі, скільки самого себе, або ж когось іншого, хто стоїть поруч, невидимий. — Як ти тут опинився?
— Я відстежив твої краплі для очей, — відповів Ремі, вийнявши з кишені маленьку скляну пляшечку з написом «Oculimol». — Сім місяців тому ти грав у гру проти ван Заулена; програвши, ти отримав подразнення роговиці, що непокоїло його після зараження ока. Це подразнення, коли свербить, не робить тебе сліпим, але його треба постійно заспокоювати спеціальними краплями. Ти користуєшся краплями «Oculimol»; їх важко знайти за межами Бангкока. Знайшовши їх, я вирішив, що ти навряд чи ризикнеш залишити місто, навіть граючи у схованки.
— Я прибрав усі сліди, — прошипів він хрипким від пересохлого язика голосом. — У моїй кімнаті не було нічого.
— Зараз у твоїй кімнаті немає нічого. Але я приїхав до Бангкока тиждень тому, щоб дізнатися щось про тебе до того, як почну шукати. У цьому немає порушення правил, це просто ризик. Приїхавши до Бангкока, я викрив себе, допоміг тобі спіймати мене, але ця небезпека була варта винагороди. Знайшовши у твоїх кімнатах «Oculimol», я сходив до всіх аптек, які зміг знайти. Лише дві отримують цю мікстуру, і лише одну попросили вислати велику партію — на поточну адресу Дому Ігор. Як я вже сказав, немає правила, що забороняє мені шукати тебе, коли ти шукаєш мене. Так само як немає правила, що забороняє тобі ховатися в Домі Ігор. Гравці залишаються тут упродовж тижнів або місяців. Мені не спало б на думку шукати тебе тут, бо це безглузда ідея, і якщо ти, заздалегідь усе приготувавши, уникаючи контактів з тими, хто міг співчувати мені, був згодний залишатися в цій золоченій клітці на кілька годин довше, ніж час, упродовж якого я від тебе бігав — ніж важкий, самотній час, упродовж якого я від тебе бігав — то ти б виграв, навіть не відчувши дискомфорту від сверблячки в оці. Ти не порушив правила, Абгіку Лі, і я не порушив. Не можна навіть сказати, що ти порушив дух гри або якийсь кодекс честі. Твій кодекс — перемога та приз. Більше нічого. Ситуація, що склалася, могла б розбудити в мені бажання мститися; але, як я вже сказав, я відмовлюся від свого призу за певну інформацію.
Абгік ковтнув:
— За яку інформацію?
— Чому ти кинув мені виклик?
— Ти був слабкий.
— Я старий гравець — тобі доведеться вигадати краще пояснення.
— Ти був слабкий — слабкий старий чоловік у чужій країні. Я міг виграти... Я знав, що міг виграти.
— Дім Ігор просив тебе кинути мені виклик?
Він не відповів.
— Дім Ігор пропонував тобі допомогу?
Нема відповіді.
— Які тобі здали карти, коли ти мене шукав?
Нема відповіді.
Ремі посміхнувся, схиливши голову набік:
— Шлях сюди був дуже довгим, Абгіку Лі. Я мандрував довго, де тільки не побував, поки не збагнув, яким чином можу тебе перемогти. Ти налякав мене, змусив боятися, зосередитися на хованні, на тому, що ти мене шукаєш. Надто довго я не міг згадати, що незабаром мисливцем стану я, а я, Абгіку, хороший мисливець. Я надто довго грав, щоб не бути хорошим мисливцем, не смій мене недооцінювати. Чому ти кинув мені виклик на цю гру?
— Я знав, що міг виграти.
— Чому саме мені?
— Ти махлював! — скрик — раптовий, різкий і пронизливий — здійнявся, коли Абгік схопився, все його тіло трусилося від люті. — Ти махлював — арбітри мали відібрати твою душу, твоє тіло — ти махлював!
— Ні. Я в рамках правил цієї гри.
— Не цієї, не цієї, — ричав другий. — Не цієї гри. Раніше!
— Раніше?
— Коли ми грали в карти, ти махлював!
Ми разом з Ремі намагаємося зрозуміти це звинувачення, знайти причину цієї люті. То річ у... картах? То це гра в покер, карти на столі змусили Абгіка лютувати, як лев? Ми думаємо, що так, і ми здивовані.
— То був покер, — видихнув Ремі. Потім, ближче до справи: — Я не махлював.
— То була моя гра! Я перемагав. Моя гра, але ти махлював.
Гарчання, скрегіт зубів, шумно втягнуте повітря — Абгік готовий луснути від нього, тримає в собі величезний тиск.
— Я не махлював.
— Махлював!
— Мені пощастило! То було везіння, вдалий розклад, от і все!
— Не буває ніякого везіння! — Абгік випустив свій голос назовні; скинув зі стола графин, осколки розлетілися по підлозі, вода обприскала білі шовки, що висіли навколо. Він копнув ногою своє стародавнє лаковане крісло, бив кулаками по своїх грудях і знов, і знов ревів:
— Не буває везіння!
Ремі чекав.
Ми чекали.
Запанувала тиша.
Мовчання, що складалося з повільного, вимушеного дихання, з вирячених очей, з напружених вен.