Ми чекали.
Мовчання.
Ремі сказав:
— Що тобі запропонував Дім Ігор?
Мовчання.
— Що тобі пообіцяли? Кращі фігури? Перевагу на твою користь? Вказівки на слабших гравців? Що вони отримують з мого програшу?
Мовчання та повільне дихання Абгіка.
— Я поверну тобі твоє життя, — пробурмотів Ремі. — Клянуся, я відмовлюся від призу, але спочатку дай мені відповідь.
Дихання Абгіка сповільнювалося. Він простягнув руку до свого крісла, побачив, що воно зламане та перекинуте. Він сповз спиною вздовж краю стола, наче не в змозі вхопитися за нього, і зрештою впав на підлогу. Там він сидів, розкинувши ноги, витріщившись у ніщо, дихання прискорене та поверхневе, а не те важке, що він мав раніше.
Ремі присів перед ним.
— Розкажи мені. Дай мені допомогти тобі.
Абгік повільно підвів погляд. Він наче побачив, немов уперше, не свого ворога, не свого переможця, що теж дивився на нього, навіть не іншого гравця, а радше він дивився, розглядав риси обличчя Ремі: шрами та поранення, сліди великих труднощів, що сонце викарбувало на його шкірі, недавно закипілу кров, синці, що ще не зовсім загоїлися, втомлені очі, що надто довго мружилися проти яскравого, спекотного дня та лише з острахом заплющувалися на довгу, наповнену стогоном ніч. Усе це він побачив і, схоже, вперше побачив людину; на мить його губи розкрилися, неначе він мав заговорити, але потім щось ворухнулося серед завіс позаду Ремі, за його спиною, і губи Абгіка знов зімкнулися.
Що то було?
Ми повертаємося, щоб подивитися (Ремі — ні), і нам здається, що ми бачимо фігуру, яка йде геть, зникає серед шовків, з яких з'являлася. Ми переслідуємо її, але білість спить нас, і ми не можемо знайти її тут. Поки що не можемо... Поки що.
Потім Абгік каже:
— Ні, —каже він знов, і його голос стає більш впевненим: — Ні.
Ремі випростовується та хитає головою.
— Я даю тобі цей шанс, — каже він.
— Ні.
— Якщо ти не відповіси, я отримаю твоє життя.
— Я... не відповідатиму.
— Ти так сильно боїшся Майстрині Ігор?
Якусь мить Абгік мовчав, відвернувши голову. Потім, дуже тихо:
— Ні, — але коли він казав це слово, його голова кивнула, а очі дивилися в очі Ремі, вдивлялися, а потім він замовкнув і не казав більше нічого.
Розділ 43
Чи це перемога?
Ремі стоїть біля річки Чаопхрая та чекає, коли над бурхливими водами зійде сонце.
Чи це перемога?
Він заплющує очі та дихає, і йому здається, що його подих є...
Лише подихом.
Він іде ґрунтовою дорогою, що закарбувалася в його спогадах, але форми, що колись були такими чіткими, історії, що були такими яскравими, тепер наче десь у тисячі миль.
То це і є те, на що він грав?
Чи це успіх?
Сонце визирає з-за східного краю міста: тонкий як гвіздок промінець, що зростає так швидко, зі швидкістю обертання Землі, та поширюється вгору, у велике вичікувальне небо.
Він почувається...
Дуже втомленим.
Хоча, якби ми подивилися, то, певно, припустили б певну юність у стані його шкіри, свіжість у його очах, яскравість кольору волосся, м'якість його руки, які не є... які не можуть бути його звичайним виглядом.
(І якби ми подивилися, то змогли б побачити чоловіка, що йде геть від Дому Ігор. Спочатку він іде високий, хоч і не має певного напрямку, але незабаром його спина болить, ноги стають хиткими, тому він зупиняється, зламує гілку з дерева та йде далі, спираючись на неї. Його хребет трохи згинається, а коли він тре свою голову, що тепер болить, під його пальцями відпадають пасма волосся, його глибока чорнота сивіє в руці. Він підводить очі, і тепер вулиця видається далекою, трохи не в фокусі, і йдучи геть Абгік Лі починає плакати, сльози течуть по його старих зморшках, по руслах його старого обличчя.)
Чи це перемога?
А потім з'являється вона.
Майстриня Ігор, уся в білому.
Вона стає поруч із Ремі й дивиться, як сонце здіймається над будівлями, наповнюючи небо рожевим золотом. Вітерець з річки ворушить вуаль, що закриває її обличчя, але попри зростання спеки на ній досі надіті рукавички, штани, мантія — схована кожна частина її тіла, окрім голосу, що каже чітко та тихо:
— Ти був п'яний, коли погодився на цю гру, — пояснює Майстриня Ігор. — Ти був п'яний, коли погодився на попередні п'ять.
— Свої попередні п'ять ігор я виграв, — парує він, не відриваючи погляд від сходу сонця. — Виграв.
— Ти грав на малі ставки, такі дрібні, що ледь були варті гри. Ти старий гравець, Ремі Берк, і хороший. Нам було дуже прикро бачити, що ти втрачаєш... цікавість.
— Втрачаю цікавість? — видихає він, ледь стримуючи гнів у голосі. — То ось що ви побачили в мені? Гравця, що «втрачає цікавість»? Це тому ви сказали Абгікові кинути мені виклик?
— Дім Ігор не контролює ні гру, ні везіння при роздачі, ні те, що роблять гравці.
— Але ви його і не зупинили, — бурчить він. — Дозволили йому кинутися на мене; дозволили відбутися нерівній грі...
— Хіба вона була нерівна? — швидко перебиває його вона. — Хіба нечесна? Ти бродив сотні миль, Ремі Берк, і, гадаю, знайшов трохи того, що впродовж останніх років ставало для тебе дедалі закритішим. Ти, на нашу думку, знайшов причину грати й переміг. Хоч якими б не були ті позірні переваги, що мав Абгік, вони, вочевидь, не були непереборними.
— Гра була нерівна...
— Ти виграв, — повторює вона, обриваючи його. — Виграв.
Мовчання. Потім:
— Срібний збирає собі фігури, — каже вона. — Хіба ти ніколи не брехав, щоб виграти роздачу? Хіба не позбувся б фігури, якби мав перспективу кращої? Не плутай його прості пояснення з правдою.
— Срібний збирає фігури, — відповідає він. — І ви, певно, теж. Це не було проти правил, але лише з вашої згоди він міг сховатися в Домі Ігор; лише з вашої згоди міг відбутися такий нерівний матч, на такі жорсткі ставки. Якби Абгік переміг, якби він отримав мою пам'ять, він став би нищівним гравцем; а якби він виграв завдяки угоді між ним і вами, він став би навіть ще більш нищівною фігурою.
— Але він програв, — відповідає вона. — Сильніший розум здолав слабший, і ми надзвичайно задоволені, що ти граєш у Домі Ігор, надто тепер, коли ми знаємо повну силу твоїх... якостей. Хто б міг уявити, що ти можеш дати так багато; дивовижно, що люди роблять, коли їх випробовують. Тепер, коли це відомо, ми з нетерпінням чекаємо можливості побачити, як ти гратимеш у майбутніх іграх. Розумієш, Ремі, Дім Ігор виграє незалежно від того, хто перемагає; ми збагачуємося вашими успіхами.
Йому нічого відповісти.
Лише подих і повітря.
Сонце сходить, Земля обертається, і він є...
...чимось. Чимось суцільним, чимось палким, чимось сильним, чимось старим, чимось новим, чимось, що має назву, що тепер повертається у його насупленому лобі, у його напруженій щелепі, у його стиснутому кулаці, і ось воно — те, що змиває шлях, заспокоює обертання Всесвіту, пришпилює зорі до їхніх місць і змушує Місяць збільшуватися та зменшуватися лише для нього.
Він гравець.
Він трохи випростовується, відвертає обличчя від сонця.
А потім вона, досі дивлячись на схід світла, каже:
— Наближається Велика Гра, Ремі. Вона готувалася сторіччями, але незабаром її час настане. Коли вона почнеться, зважай, куди карти впадуть.
— Я гравець, — каже він. — Я вмію читати дошку.
Майстриня Ігор усміхається за вуаллю та відвертається.
Він дивиться їй вслід, а коли відвертається, ми з вами дивимося трохи довше, доки вона не зникає з поля зору.