Він глянув уздовж берега та не побачив нікого очевидного, ніхто не дивився на нього надто прискіпливо, надто довго, але ж тут, на цьому березі, серед бочок і ящиків, серед торгів і незгод, тут він впадає в очі найсильніше. Бідолашний Ремі Берк, найпомітніша людина в усьому Таїланді.
(Він дивиться й не бачить, але це не означає, що його ворогів тут досі немає, бо... Онде! Ми помічаємо жінку, за яку його погляд не зачепився, її волосся синьо-чорне, очі сміються, нібито з дурних розваг дітей, що штовхають патиками вздовж причалу краба, який досі ворушиться; але вона продала свою душу Дому Ігор, коли їй було лише чотирнадцять, обміняла свою свободу на життя свого немовля, а тепер є фігурою в чужій руці.
Вона всміхається дитячій забавці, відвертається від берега та шле худорлявого хлопчика на велосипеді до вокзалу, щоб той покликав чоловіків.)
Один човняр розвантажує бочки з досі живими зміями. Він зібрав їх у болотах на сході, величезну сплутану масу червоних, чорних, коричневих і зелених, що клацають одна на одну щелепами, коли їх підіймають гаком на кінці жердини. Його чотирирічна дочка сидить на носу його баржі та грає зі змією, що дуже вподобала, як гнеться зап'ястя дівчинки, але зрештою десятирічний (уже дорослий) брат хапає її за роззявлену пащу та кидає до решти змій, приречених на кулінарну або медичну долю.
На пірсі торгується дружина. Її руки злегка поцятковані десятком укусів змій, від яких вона відмахується, наче від мух. Її одяг не стільки надітий, скільки обгорнутий навколо неї; великі витки тканини вицвілого синього та коричневого кольорів намотані навколо її грудей, поясу, голови, ніг, і ми, можливо, на мить співчуваємо чоловікові, якого хльостає її язик, такий само гострий, як зуби її товару.
— Ні! — заявляє вона. — Ні, ні! Плати як домовлялися, або ми іншого клієнта знайдемо!
— Кого ви знайдете? — вимагає покупець. — Ну кого ви знайдете? Це гірший товар!
— Він не гірший, а саме такий, як домовлялися; плати, як домовлялися...
Поки вони сперечаються, Ремі оглядає човен. Стає навколішки біля корми та усміхається хлопчикові, що позирає на нього, як чоловік.
— Ви припливли по Чаопхраї? — лагідно питає він.
Хлопчик киває; плечі розправлені, груди вперед — маленький воїн.
— Знаєш Накхон Саван?
— Агов! Хочеш купити змій? — вперед ступає батько, і човен хитається. — Можу продати змій — добре їсти, добре для серця, добре, щоб чоловіком бути! Грошима займається моя дружина.
— Ви пливете на північ? — питає Ремі. — До Накхона?
— Так, на північ, але не до кінця. Там люди не дуже добрі.
— Але ж за місто?
— Так. Хочеш з нами?
— Хочу.
Чоловік облизує зсередини губи, оглядає Ремі.
— Я поговорю з дружиною, — каже він.
— А можемо відразу відправитися?
— Коли змій вивантажимо!
Дружина приходить швидко; крихітна жінка, що залякує всіх навколо, дивиться в очі Ремі.
— Куди тобі треба? — відразу питає вона тайською, наче з кулемета стріляє.
— На північ. За місто.
— Навіщо?
— Скажу чесно, мадам. Я побився об заклад, а тепер мушу тікати.
Вона довго та повільно втягує ротом повітря, цокає язиком, дивиться на своїх дітей, на чоловіка, на повну бочку змій.
— П'ять батів!
Везіння — справжнє везіння! Він, можливо, заплатить у сто разів більше, ніж у нормальній ситуації, але ж його ситуація не нормальна.
— Три бати.
— П'ять!
— Три, мадам. Є багато човнів, що готові відвезти мене далі за три.
Її голодний до вигоди погляд блукає по причалах, оцінює потенційних конкурентів.
— До Накхона ми не попливемо.
— Але з міста випливете?
— Три бати... Ти злодій, але три!
Він посміхається:
— Я допоможу вам розвантажити.
Розділ 7
Ви дивимося, як човен сковзить геть від берега.
І не тільки ми.
Чотири хвилини по тому, як він досягає центру потоку та б'ється об підступні течії річки, прибувають три автомобілі. Три — це на два більше, ніж зазвичай можна побачити в Бангкоку, за винятком тих випадків, коли у справах їдуть король або генерали; але ж ось вони: чорні, зроблені в Америці, перевезені через Тихий океан білим пароплавом з надраєними палубами та вимитими ілюмінаторами, який через чотири роки буде потоплений німецьким підводним човном, що полюватиме вздовж шляхів постачання військ і озброєнь. Ми вражені, що Абгік Лі має у своєму розпорядженні такі хороші автівки, але потім згадуємо: адже він планував це заздалегідь, хіба ні? У Домі Ігор ніщо не є випадковістю.
Абгік Лі спускається на причал, прикриває очі проти сліпучого полуденного сонця та мружиться на річку. Можливо, він думає, що бачить силует Ремі Берка, який пригнувся, але чітко видний проти борта хиткого човна. Побачити недостатньо — він мусить спіймати свого суперника.
— Усі на воду! — гримає він на чоловіків з одного з автомобілів. — Не губіть човен з виду.
Як він близько! Можливо, йому вдасться виграти за день. Яка славна то буде перемога!
Дві години по тому до маленької баржі з пустими бочками та скинутими зміїними шкірами підпливає поліцейський катер. Офіцери кричать на родину: слухатися, зупиніться, де іноземець?
Чоловік вчепився за своє весло; маленький хлопчик плаче.
Дружина стоїть посеред човна, її руки змахують, а язик хльостає, як такелаж під час шторму, проголошуючи: свині, собаки, з'явилися, так з нами розмовляєте, як ви смієте, подивіться на себе, на що ви перетворилися?!
Абгік Лі нахиляється над поруччям поліцейського катера:
— Мадам! — його голос тихий, люб'язний, непереборний. — Де іноземець?
Іноземець мав заплатити три бати, щоб його відвезли на північ, але дав лише два, і вони й милі не пройшли, аж він, нічого не пояснюючи, наказав гребти до східного берега, а там вистрибнув за борт.
— Скільки часу відтоді минуло? — зітхає Абгік Лі.
— Близько години! Він навіть не подякував!
Обличчя Абгіка Лі на мить хмуриться, але гнів зникає так само швидко, як і з'явився. Він щонайменше чемний, завжди дуже чемний. Втрать чемність, і втратиш контроль; втратиш контроль — втратиш самого себе.
Підгляньмо?
О, ну ж бо.
Подивімося, що за карти в руці Абгіка.
Ми розкриваємо кишеню на його піджаку, просовуємо пальці до срібного портсигара, в який він їх обережно склав, виймаємо, поки він зайнятий, і оглядаємо папери.
Отакої! Оце так роздача!
Інспектори поліції, шпигуни місцеві та іноземні, комуніст-саботажник, старости маленьких сіл, до яких Дім Ігор не мав дістати (але ж якось дістав), два абати та чорниця, анархіст, про якого подейкували, ніби він підклав одну або дві малайські бомби, кримінальний авторитет і його син, два мери, три промисловці, один полковник і генерал! З такими картами можна влаштувати державний переворот, скинути короля або розпочати війну! Тобі здали дивовижні карти, Абгіку Лі, і для чого?
Щоб спіймати на річках Таїланду одного чоловіка, що страждає від похмілля?
Ми опускаємо карти назад, у кишеню Абгіка, наша присутність невідома, наші думки невисловлені. Ми — глядачі, що не беруть участь; арбітри, що судять все, але самі непідсудні. Ми граємо гравцями.
Біжи, Ремі Берк. Біжи.
Розділ 8
Упродовж семи годин вони шукають усюди. Абгік Лі швидко грає трьома картами. Полісмен зупиняє всі поїзди, що залишають центральний вокзал, каже всім, що сталося вбивство, та обшукує кожне купе кожного вагона. Пасажири сидять навколо зі своїми валізами та пакунками, оперши підборіддя на долоні, та чекають, доки зрештою, через п'ять годин після того, як мав поїхати перший потяг, Абгік каже: «Досить», і полісмен дозволяє їм поїхати. Пихкаючи з димарів локомотивів великими чорними хмарами, вони повільно поскрипують по рейках, що іржавіють надто швидко.