Це було не дуже чуйно, але толк було знайдено у водінні вантажівки.
— Думаю, моя мати подумала, що це зробить мене тихішим, кращим чоловіком, бо, розумієте, в кабіні розмовляти нема з ким. Я кожного тижня проїжджаю тисячі миль; їжджу до Рангуна продавати британцям або до В'єнтьяна продавати французам; а зворотною дорогою на південь можу взяти глину, а дядько каже, що одного дня, можливо, мені довірять робити щось інше, приміром, продавати речі, а не возити їх, але я не проти. Мені подобається їздити; це розслаблює, а мій друг Ґоп каже, що всі сподіваються, що я з'їду зі стрімчака, або в річці застрягну, абощо, бо насправді ця вантажівка не годиться для дальніх перевезень, і було б розумніше завантажити горщики на човен і продавати напрямки в Індію, але я кажу, що ми маємо родину в Рангуні і вони купують за дуже хорошу ціну, бо, знаєте, люди, що приїжджають до того міста торгувати, ну, вони насправді дурні, набагато дурніші, ніж у Бангкоку, тож добре, що ми можемо продавати там, а якщо я єдиний, хто водить вантажівку, то це не так дорого, а в Бангкоку люди знають, що таке хороша порцеляна, тож ми не можемо таку продати... Тобто, вона не погані, але й не чудова; взагалі-то, вона зовсім кепська, але китайці колись робили хорошу, але той ринок скінчився, як каже моя сестра, тож може воно й непогано, але хай там як, я не проти водити, мені подобається тиша.
Мовчання тривало кілька секунд.
— А ще мені подобається підвозити людей; у цій країні є люди, що кудись їдуть; відколи до керма прийшли генерали, це рухлива країна, і я знаю, люди кажуть, що це не добре, і що король у небезпеці, а ми маємо захищати короля, але я кажу: як це король у небезпеці? Це ж його генерали, вони роблять для його країни найкраще, і я знаю, було трохи... Але тепер уже все спокійно, тепер уже все буде добре, якщо тільки японці нас не захоплять, а вони не захоплять, бо навіщо їм це? Ми їм не цікаві, їх насправді цікавлять британці, лише Сінгапур та Індія, і це ж добре, хоча японці майже такі самі погані, як європейці, але якщо вони нас не займають, то кого це турбує?
Кого це турбувало?
Схоже, не Ремі.
— Але одного дня я припиню шоферувати та познайомлюся з жінкою, і ми поберемося й матимемо п'ятьох дітей, трьох дівчаток і двох хлопчиків, але хлопчики будуть старшими та захищатимуть своїх малих сестричок, а наймолодша дівчинка буде моєю улюбленою, тобто, в мене не буде улюблених, але насправді будуть, бо так воно є, хіба ні, і вона буде дуже сором'язлива, аж доки одного дня не почне співати, і всі казатимуть, як добре вона співає, і вона стане найвідомішою з усіх — не найбагатшою, бо багатими будуть хлопці, які доглядатимуть за мною та моєю дружиною в похилому віці — але мої доньки всі будуть знамениті й усі по черзі приїжджатимуть годувати нас у перервах між своїми світовими турне.
Мовчання.
— А ви як думаєте?
Мовчання.
Ремі втягнув щоку в рот, мацав її зсередини кінчиком язика, вивчав, що в нього в роті, немов шукаючи дурні сентиментальності, що могли застрягти десь поміж зубами.
— Схоже, це дуже гарно.
Мовчання.
Потім:
— А хочете манільську сигару? Я беру їх у Рангуні, вони кращі — набагато кращі! — ніж ті, що є тут, та ще й дешевші, там усе дешевше.
Була простягнута сигара: загорнута в сіро-зелені листи, майже товстіша за його зап'ястя.
— Дякую, не треба.
— Ви не проти, якщо я?..
— Анітрохи. Як ви сказали, це ваша машина.
— Моя машина, так! Повірити не можу, що ви в ній сховалися; я сам би вас підвіз, якби ви попросили; а в чому річ, проблеми з законом? Не переймайтеся цим, в минулому всі мали проблеми з законом, таке трапляється; ви чули, що багато злочинців зараз відправляються в монастирі? Тобто, я не проти; що б монахи не робили, я впевнений, що це добре, але я не знаю… Деякі вдягають мантії та, я впевнений, стають кращими, але деякі просто... Ну! Ви ж знаєте, якими є певні люди? Але я ніколи нічого не казатиму, це точно, бо то не моя справа, просто роби добро та молись за добру карму, от і все, правильно? Ви молитеся?
— Ні.
— Вам слід молитися, слід молитися, це дуже важливо, навіть якщо ви молитеся не тому, кому треба, все одно треба молитися, треба робити підношення, бо інакше ніколи не матимете надії; це закон, закон Всесвіту... Ви впевнені, що не хочете курити?
— Дякую, не хочу.
Лукнам знизав плечима.
— Мені більше залишиться! — весело вигукнув він і продовжив базікати, поки вони їхали крізь темряву.
Розділ 11
Село стояло на воді.
Ці слова можна сказати про більшість населених пунктів низинного Сіаму, тож, як географічний опис, вони не давали жодної інформації.
Ремі спав у задній частині вантажівки, а Локнум храпів у передній. Світанок прийшов у вигляді світло-сірих смуг, що відбивалися в нерухомій воді озера. Ремі розбудило каркання ґав; ставши навколішки в багні, він умився, випив жменю води, відчув у своєму шлунку голод, у спині страх, озирнувся навколо, оглядаючи містечко з чотирьох будинків, в якому єдиним транспортним засобом була вантажівка Локнума; зрозумів, що не може тут залишитися.
— Я відвезу вас до Рангуна! Там живе мій двоюрідний брат, його дружина — вам треба побачити його дружину...
— Я не можу залишити цю країну.
— Чому не можете? Ви ж іноземець — ви можете їхати куди завгодно!
— Ні, сьогодні не можу. Дякую, що підвезли.
— І куди ви підете? Тут навколо нема нічого!
Ремі знизав плечима та пішов геть.
Враження втікача.
Він має сорок вісім батів у торбі. Чого вони варті? Місячна платня за оренду кімнати в місті — якщо він не їстиме. Дві подорожі поїздом. Одна ніч пияцтва у французькому клубі в Бангкоку. Пістолет і кілька набоїв. Їжа та питво на кілька тижнів, якщо заощаджувати. Замало, зовсім замало.
Світанок розпочинає день. День спекотний. У лютому тутешні звуть погоду помірною та насолоджуються сонцем, що робить шкіру Ремі схожою на вареного рака. У травні навіть смуглі чоловіки, що полюють на змій на воді, визнають, що вже занадто спекотно, щоб працювати після дев'ятої ранку, сідають і починають чекати дощ. Зараз квітень. Найгірший час з точки зору сонячних опіків.
Він краде фрукти з дерев та їсть цей вибух соків і цукрів. Пробує вкрасти курку, але та надто прудка, і він падає обличчям на землю.
Він іде п'ять годин, не побачивши жодного автомобіля, жодного велосипеда, жодного іншого села.
З людей він зустрів лише двох фермерів, чиї штани були засукані до колін, голови прикриті широкими брилями; вони вели на поле трьох важконогих буйволів. Фермери витріщали на нього очі, відверто здивовані, можливо, першим побаченим ними іноземцем, але він складає долоні у вітанні й обережно кланяється їм нижче, ніж вони йому, бо це їхня земля, їхні поля, а він — іноземець, що не спитавши дозволу ходить їхніми дорогами.
Він зупиняється невдовзі після півдня — спітнілий, досі голодний, попри вкрадені фрукти, і настільки спраглий, що ризикує залізти в затоплене поле й попити воду, в якій, він не має сумніву, водяться п'явки та змії. Він знає, що мусить виживати з цієї землі, бо не має ресурсів, щоб виживати інакше, а тому перш за все він має припинити боятися цього.
Через годину він продовжує йти, голова болить, але не від алкоголю — хоча невдалий початок подорожі теж давався взнаки — а від спеки та голоду. Через якийсь час він уже не може сказати, чи Сонце рухається навколо Землі, чи він рухається навколо Сонця; не може бути впевненим, що не ходить по колу, йдучи до заходу сонця. І лише коли небо починає оранжевіти та рожевіти на обрії, а бліки з його запалених очей зникли, він приходить до іншого села — кількох будиночків з дахами з сушеного листя на дерев'яній рамі, і тамтешні дорослі дивляться на нього, як на живу примару, а діти зачаровано юрбляться навколо, надто сором'язливі, щоб щось спитати, але надто цікаві, щоб утекти.