Проте за декілька днів Ганс приніс коробку яєць.
— Вибачай, мамо. — Він поставив їх на стіл. — Туфлі вже розібрали.
Мама не скаржилася.
Вона навіть щось наспівувала, поки смажила яйця, аж мало їх не спалила. Виявилося, що цигарки приносили багато радості, і в домі Губерманнів настали щасливі дні.
Вони закінчилися декілька тижнів по тому.
Обхідниця міста
Проблеми почалися з прання, а згодом їх лише додалося.
Якось, коли Лізель із Розою розносили містом білизну, один із їхніх клієнтів, Ернст Фоґель, повідомив, що прання і прасування йому більше не по кишені.
— Такі часи, — вибачився він, — що тут скажеш? Стає все важче. Війна примушує затягувати паски. — Він глянув на дівчинку. — Ви, напевне, отримуєте допомогу на утримання цієї крихітки?
На страшенний подив Лізель, мама не промовила й слова.
Вона тримала порожній мішок.
Ходімо, Лізель.
Вона не сказала цього. Вона шарпнула — важкою рукою.
Фоґель вигукнув зі свого ґанку. Він мав близько шести футів зросту, а його жирне волосся неживими клаптями звисало над чолом.
— Мені шкода, пані Губерманн.
Лізель помахала йому.
Він помахав у відповідь.
Мама дорікнула:
— Не махай тому Arschl’ochові , — сказала вона. — Ну, рухайся.
Коли Лізель того вечора приймала ванну, мама терла її особливо ретельно, весь час бурмотіла щось про Saukerl’я — Фоґеля, і що дві хвилини його передражнювала:
— Ви, напевне, отримуєте допомогу на дівчинку…
Вона все терла і сварила голі груди Лізель.
— За тебе дають аж так багато, Saumensch . Від цього я не розбагатію, аж ніяк.
Лізель сиділа у ванні і слухала.
Десь за тиждень після того випадку Роза покликала дівчинку до кухні.
— Отже, Лізель. — Вона посадила її за стіл. — Якщо вже ти півдня на вулиці, граєш у футбол, то можеш зробити і щось корисне. Для різноманітності.
Лізель вивчала свої руки.
— Що я маю зробити, мамо?
— Від сьогоднішнього дня ти будеш забирати і відносити прання. Може, ті багатії не поспішатимуть нас звільняти, якщо на порозі стоятимеш ти. Якщо запитають, де я, скажеш їм, що я захворіла. І щоб була засмученою, коли будеш говорити. Ти така худа і бліда, вони можуть тебе пожаліти.
— Пан Фоґель мене не пожалів.
— Ну… — Її збентеження кидалося в очі. - Інші можуть пожаліти. Тож не переч мені.
— Так, мамо.
На мить дівчинці здалося, що зараз прийомна мама втішить її і поплескає по плечу.
Молодчинка, Лізель. Молодчинка. Плеск, плеск, плеск.
Нічого подібного.
Натомість Роза Губерманн встала, взяла дерев’яну ложку і тицьнула нею в дівчинки перед носом. Вона вважала, що це необхідно.
— Коли будеш у місті, обійдеш усіх із мішком і повернешся прямісінько додому, із грошима, нехай навіть їх буде як кіт наплакав. Не підеш до тата, навіть якщо він, бодай не наврочила, буде мати якусь роботу. Не будеш вештатися з тим малим Sauker’лем , Руді Штайнером. Підеш додому. Прямісінько додому.
— Так, мамо.
— Як будеш нести мішок, щоб тримала його обережно . Не розмахувала, не підкидала, не м’яла і не закидала його на плече.
— Так, мамо.
— Так, мамо. — Роза Губерманн мала талант до передражнювань і робила це із великим задоволенням. — Ти тільки спробуй, Saumensch. Я про все дізнаюся, можеш навіть не сумніватися.
— Так, мамо.
Дуже часто саме ці два слова, а також виконання всього, що їй веліли, були порятунком для Лізель, тож відтоді вона обходила вулиці Молькінґа, від бідних до багатих його мешканців — забирала і розносила прання. Спершу робота була досить самотньою, проте дівчинка не скаржилась. Зрештою, коли Лізель уперше понесла мішка з білизною, щойно завернувши за ріг Мюнхенської вулиці, вона роззирнулася на два боки і щосили замахнулася ним, так що мішок описав широке коло — таке собі бунтарство, — а тоді перевірила, що там з одягом. На щастя, жодних складочок. Жодних зморщечок. Лише усмішка й обіцянка більше ніколи не розмахувати мішком.
Загалом можна сказати, що Лізель її робота навіть подобалася. Грошима Роза з нею не ділилася, але дівчинка мала змогу вирватися з дому, та й гуляти містом без мами — хіба не щастя? Більше ніхто не тикає пальцями і не лається. Люди більше не витріщаються на них, коли мама відчитує її за те, що вона неправильно тримає мішок. Нічого, тільки спокій.
З часом Лізель почали подобатися і люди.
• Пфаффельгюрвери, що ретельно перевіряють одяг і примовляють: «Ja, ja, sehr gut, sehr gut »[23]. Дівчинка чомусь уявляла, що вони усе роблять двічі.
• Лагідна Хелена Шмідт, що передає гроші покрученою артритом рукою.
• Вайнґартнери, чия кривовуса кішка відчиняла двері разом з ними. Маленький Геббельс, так її назвали, на честь правої руки Гітлера.
• І пані Германн, дружина мера, що стояла, пухнастокоса, і тремтіла у своєму величезному обвітреному коридорі. Завжди мовчазна. Завжди така самотня. Жодного слова, ні разу.
Іноді з нею ходив Руді.
— Скільки в тебе там грошей? — якось запитав він. Уже сутеніло, і вони прямували до Небесної вулиці, минаючи крамницю. — Ти ж чула про пані Діллер, правда? Кажуть, що у неї десь заховані цукерки і за гарну плату…
— Навіть не мрій. — Лізель, як завжди, міцно стискала гроші. — Тобі-то воно байдуже — то ж не ти будеш відповідати перед моєю мамою.
Руді здвигнув плечима:
— Принаймні я спробував.
Усередині січня школа вирішила звернути увагу на написання листів. Коли учні ознайомилися з основами, кожен з них отримав завдання написати два листи — другові і якомусь учневі з іншого класу.
Лізель отримала від Руді ось такого листа:
Люба Saumensch,
ти досі така ж бездарна у футболі, як під час нашої минулої гри? Сподіваюсь на це. Бо тоді я зможу знову обігнати тебе, як Джессі Овенс на Олімпіаді…
Сестра Марія прочитала його і дуже люб’язно запитала Руді:
ПРОПОЗИЦІЯ СЕСТРИ МАРІЇ
«Маєте бажання відвідати коридор, пане Штайнер?»
Думаю, ви здогадалися, що відповідь Руді була негативною, а листа пошматували, тож він почав нового. Другий лист був адресований дівчинці на ім’я Лізель, і цікавився він її захопленнями.
Уже вдома, коли Лізель взялася за листа, якого їм задали на домашнє завдання, дівчинка вирішила, що писати його Руді чи ще якомусь Saukerl’ ю геть безглуздо. Який у цьому сенс? Пишучи в підвалі, вона звернулася до тата, який знову перефарбовував стіну.
Він обернувся разом з випарами від фарби.
- Was wuistz?[24] — Це була найгрубіша форма німецької, яку тільки можна вжити, але сказано це було з виразом цілковитої насолоди. — Ну, що там?
— Можна мені написати листа до мами?
Пауза.
- І чому б це тобі захотілося писати до неї? Тобі ж і так доводиться щодня її терпіти. — Тато показав їй Schmunzeln[25] — лукаво усміхнувся. — Невже тобі й цього мало?
— Не до тої мами, — вона важко ковтнула.
— А. — Тато повернувся до стіни і продовжив фарбувати стіну. — Ну, думаю, можеш. Надішлеш їх цій, як там її, - тій жінці, що привезла тебе до нас і декілька разів відвідувала, — з управління опіки.
— Пані Гайнріх.
— Точно. Надішлеш листа їй. Можливо, вона зможе переслати його твоїй мамі. — Це прозвучало якось непереконливо, ніби він чогось їй не договорював. Під час своїх візитів пані Гайнріх теж майже не згадувала про її маму.
Замість того щоб спитати в тата, у чому річ, Лізель одразу взялася писати листа, не звертаючи уваги на погані передчуття, які не забарилися поселитися в її серці. Вона витратила три години і шість чернеток, доки написала правильного листа, у якому розповідала мамі про Молькінґ, тата з його акордеоном, дивні, але справедливі погляди Руді Штайнера і подвиги Рози Губерманн. Вона також написала, що дуже пишається тим, що навчилася читати і трохи писати. Наступного дня, разом з маркою, яку вона знайшла в кухонній шухляді, дівчинка віднесла його до пані Діллер. І стала чекати.