Його син уже зник за обрієм, а Ганс Губерманн затримався ще на декілька хвилин. Вулиця здавалася такою широкою.
Коли він повернувся до будинку, мама втупилася в нього, але не промовила жодного слова. Вона не докоряла йому, зовсім, а це, як ви знаєте, дуже незвично. Напевне, вона вирішила, що Ганс уже настраждався, отримавши ярлик боягуза від свого власного сина.
Після закінчення обіду він ще деякий час мовчки сидів за столом. Чи справді він був боягузом, на що так жорстоко вказав йому син? Звісно, під час Першої світової війни він вважав себе таким. Саме боягузтву він завдячував своїм життям. Але визнання свого страху — хіба це боягузтво? Хіба це боягузливо — радіти з того, що вижив?
Його думки виводили плутані узори на поверхні столу, а він не міг відірвати від нього погляду.
— Тату! — покликала Лізель, та він не глянув на неї. — Про що він говорив? Що він хотів сказати, коли…
— Нічого, — відказав тато. Він говорив тихим і спокійним голосом, до столу. — Нічого. Забудь про нього, Лізель. — Мабуть, минула ціла хвилина, доки він спромігся заговорити знову. — Хіба тобі не треба збиратися? — Цього разу він подивився на дівчинку. — Хіба тобі не треба йти до багаття?
— Так, тату.
Крадійка книжок пішла і переодягнулася у форму «Гітлер’юґенд», а через півгодини вони з татом вийшли з дому і попрямували до відділення БДМ. Звідти дітей підрозділами відведуть на міську площу.
Лунатимуть промови.
Спалахне багаття.
Буде вкрадено книжку.
Стовідсотковий чистий німецький піт
Люди вишикувалися на вулицях, а німецька молодь марширувала до ратуші і міської площі. Декілька разів Лізель забувала про свою маму та інші проблеми, які вона тоді мала. Коли люди плескали їм, у неї в грудях щось наростало. Деякі діти махали своїм батькам, але швиденько — у них були чіткі вказівки марширувати прямо, не озиратися і не махати юрбі.
Коли підрозділ Руді зайшов на площу й отримав наказ зупинитися, щось пішло не так. Томмі Мюллер. Усі вже зупинилися, і Томмі наштовхнувся на хлопчика, що стояв перед ним.
- Dummkopf[28]! — сплюнув хлопець перед тим, як обернутися.
— Вибач, — промовив Томмі і ніяково здвигнув плечима. Його обличчя несамовито пересмикувалося. — Я не чув. — Лише мить, що була провісницею майбутніх прикрощів. Для Томмі. Для Руді.
Коли марш закінчився, підрозділам «Гітлер’юґенд» дозволили розійтись. Втримати усіх вкупі, коли в їхніх очах уже палає багаття, коли воно так п’янить, було майже неможливо. Усі разом діти дружно вигукнули «heil Hitler» і отримали дозвіл розійтися хто куди. Лізель шукала Руді, та щойно дитяча юрба розпорошилась, її оточила мішанина бурих форм і гучних вигуків. Діти перегукувалися між собою.
О пів на п’яту повітря відчутно похолоднішало.
Люди жартували, що їм треба зігрітися.
— З того непотребу і так жодної користі.
Усе це звозили тачками. Складали на купу посеред площі і поливали чимось солодким. Книжки, газети та інші речі сповзали або падали додолу, а їх підбирали і знову кидали на купу. Здалеку вона нагадувала щось вулканічне. Або щось вигадливе і позаземне, що, якимось дивом, опинилося посеред міста і його треба негайно і швиденько позбутися.
Вилитий згори запах навалювався на юрбу, яку тримали на чималій відстані від багаття. Кількість глядачів добряче перевалила за тисячу — вони були на вулицях, на східцях ратуші, на дахах будинків, що оточували площу.
Коли Лізель спробувала протиснутися крізь натовп, тріскучий звук наштовхнув її на думку, що ту купу уже підпалили. Але ні. Так звучала жвава юрба, бурхлива і бадьора.
Почали без мене!
Хоча всередині щось підказувало їй, що це злочин, — зрештою, три книжки були найціннішим з усього, що у неї було, — дівчинці кортіло побачити, як підпалять ту купу. І вона не могла нічого з собою вдіяти. Гадаю, люди полюбляють споглядати невеликі руйнації. Піщані замки, карткові будинки — з цього все й починається. Велике вміння людини — це здатність рости.
Тривога, що вона усе проґавила, трохи відпустила Лізель, коли вона виявила просвіт між тілами і змогла розгледіти той гріховний курган, досі ніким не торкнутий. Його штурхали, обливали, навіть плювали на нього. Він нагадував дівчинці маленького невдаху, самотнього і спантеличеного, безсилого змінити свою долю. Він нікому не подобався. Похнюплений. Руки в кишенях. Навіки. Амінь.
Дрібки і крихти опускалися обабіч його схилів, а Лізель шукала Руді. Куди ж подівся той Saukerl?
Кола вона підняла голову, небо зіщулилось.
Обрій затягнули нацистські прапори, довкола височіли брунатні однострої, які заступали їй огляд щоразу, коли вона намагалася розгледіти бодай щось понад головою нижчої дитини. Усе марно. Юрба поводилася як завжди. Вам її не розштовхати, не протиснутися поміж нею, не переконати. Ви дихаєте з нею і співаєте її пісні. Ви очікуєте її багаття.
Чоловік на трибуні вимагав тиші. Його бура форма аж вилискувала. Здавалося, що від неї ще не відірвали праску. Усе стихло.
Його перші слова:
— Heil Hitler!
Його перша дія: салютування фюреру.
— Сьогодні чудовий день, — продовжив він. — Це не лише день народження нашого великого вождя, й день, коли ми зупинили наших ворогів, знову. Ми не дозволили їм проникнути в нашу свідомість…
Лізель, як і раніше, намагалася вибратися з натовпу.
— Ми покінчили із напастю, що ширилася Німеччиною останні двадцять років, якщо не більше! — Тепер він вдався до прийому, що називався Schreierei[29], - віртуозної демонстрації запальних вигуків, — застерігаючи людей бути пильними, бути насторожі, вишукувати і присікати усі підступні інтриги, що мають на меті заразити Батьківщину своїми мерзенними ідеями.
— Негідники! Kommunisten! — Знову це слово. Старе знайоме слово. Темні кімнати. Люди у костюмах. — Die Juden — євреї!
Десь на середині промови Лізель не витримала. Коли в неї вп’ялося слово «комуніст» , усі інші слова нацистської пропаганди пролетіли обабіч і розсипалися навколо, десь під ногами натовпу німців. Водоспади слів. Дівчинка ступала по воді. Вона знову замислилась. Kommunisten.
Досі на зустрічах БДМ їм вбивали в голову, що німці — це вища раса, проте інших рас конкретно не називали. Звісно ж, усі знали про євреїв і про те, що вони найбільше шкодили Німеччині й оскверняли ідеали нацистів. Але жодного разу, принаймні до сьогоднішнього дня, ніхто не згадував комуністів, хоча люди з такими політичними гаслами, безперечно, теж заслуговували на покарання.
Їй необхідно вибратися.
Перед нею голова з проділом посередині і двома коротенькими косичками непорушно трималася на плечах. Лізель вдивлялася в неї і знову перенеслася до темних кімнат свого минулого, до своєї мами, що відповідала на запитання з одного слова.
Перед Лізель постала чітка картина.
Її виснажена голодом мама, її тато, який зник безвісти. Kommunisten.
Її мертвий братик.
— А зараз ми розпрощаємося з цим непотребом, з цією отрутою.
Якраз перед тим, як Лізель з огидою відвернулась, щоб протиснутись крізь юрбу, лискуча буросорочкова істота зійшла з трибуни. Він взяв у підлеглого факела і підпалив курган, що навис над ним усією своєю провиною.
- Heil Hitler!
Юрба відповіла:
- Heil Hitler!
Зграя чоловіків зійшла з підвищення і оточила купу, теж її підпалюючи, — усе на потіху глядачів. Голоси видиралися на плечі, і запах чистого німецького поту, що спершу ледь пробивався, тепер розлився навколо. Він ширився, ріг за рогом затоплюючи все місто. Усі плавали в ньому. Слова, піт. Усмішки. Не варто забувати про усмішки.
Далі прозвучали безліч веселих коментарів і ще один залп «heil Hitler». Знаєте, мені іноді дуже цікаво, чи усе це, бува, не вибрало комусь око, не поранило руку чи зап’ястя. Вам треба, всього-на-всього, опинитися не в тому місці не в той час, або, щонайменше, стати занадто близько біля іншої людини. Хтозна, може когось це й поранило. Від себе можу запевнити, що від цього ніхто не помер, ну, принаймні фізично. Окрім сорока мільйонів душ, які я зібрав, доки уся ця колотнеча скінчилася, але це уже метафори. Однак пропоную повернутися до багаття.