Сильний напад кашлю.
Майже натхненний напад кашлю.
А тоді — нічого.
Коли кашель припинився, не залишилось нічого, окрім нікчемності життя, що із шелестом пронеслося повз, чи ледь чутної судоми. Тоді несподіванка дісталася до його вуст — вони були іржаво-коричневого кольору і лущилися, як стара фарба. Вже давно потребували ремонту.
Їхня мама спала.
Я увійшов до потяга.
Мої ноги крокували захаращеним проходом, моя долоня миттєво прикрила його губи.
Ніхто й не помітив.
Поїзд стрімголов мчав у далечінь.
Крім дівчинки.
Одне око розплющене, друге ще досі дрімає — крадійка книжок, також відома як Лізель Мемінґер, — зрозуміла, у цьому немає сумніву, що її молодший братик, Вернер, лежав на боці мертвий.
Його блакитні очі втупилися в підлогу.
Але нічого не бачили.
До того як прокинутись, крадійка книжок бачила сон про фюрера — Адольфа Гітлера. У сні вона була на мітингу, де він виступав, і дивилась на проділ черепового кольору та бездоганний квадратик вусів. Вона із задоволенням слухала слова, що потоком ринули з його рота. Ті фрази виблискували на світлі. У якийсь, трохи спокійніший момент, він навіть схилився й усміхнувся їй. Вона усміхнулась у відповідь і промовила: «Gutten Tag, Herr F … uhrer. Wie geht’s dir heut?»[1] Вона ще не навчилася добре говорити чи бодай читати німецькою, бо нечасто бувала у школі. Причину цього вона дізнається пізніше — всьому свій час.
Вона прокинулась саме тоді, коли фюрер збирався їй щось відповісти.
Ішов січень 1939 року. Їй було дев’ять років, незабаром мало виповнитись десять.
Її братик помер.
Одне око розплющене.
Одне ще досі дрімає.
Гадаю, краще б вона міцно спала, але, правду кажучи, на це я не маю жодного впливу.
Друге око вмить розплющилося, і вона впіймала мене на гарячому, я певен у цьому. Я саме опустився на коліна і вийняв його душу, що безсило повисла на моїх набряклих руках. Потім душа швиденько зігрілась, та, коли я тільки-но вийняв її, вона була м’якою і холодною, як морозиво. Хлопчик почав танути на моїх руках. А тоді повністю зігрівся. Зцілився.
А на Лізель Мемінґер навалилася безвольна нерухомість, її охопили заплутані і суперечливі думки. Es stimmt nicht. Цього не може бути. Цього не може бути.
І тряска.
Чому вони завжди трясуть їх?
А, так, знаю, знаю. Припускаю, що це пов’язано з інстинктом. Щоб стримати наплив усвідомлення правди. Тієї миті її серце було слизьким, і гарячим, і гучним, таким гучним, таким гучним.
Я вчинив по-дурному — я залишився. І спостерігав.
Тепер мама.
Дівчинка розбудила її такою ж несамовитою тряскою.
Якщо вам важко це уявити, подумайте про незграбну тишу. Про шматки й уривки відчаю, що пропливають повз. Про те, як воно — потонути в потязі.
Сніг безперестанку падав, і мюнхенський потяг мусив зупинитися через ремонт пошкодженої колії. Голосила жінка. Біля неї стояла заціпеніла дівчинка.
У нестямі жінка відчинила двері.
Тримаючи маленьке тільце, вона зійшла у сніг.
Дівчинка рушила за нею — а що ще їй залишалося?
Як ви вже знаєте, двоє кондукторів також зійшли з потяга. Вони вирішували, що робити, і сперечалися. Ситуація була щонайменше неприємною. Врешті-решт було вирішено довезти усіх трьох до наступної станції, і нехай уже там із цим розбираються.
Тепер потяг плентався засніженою дорогою.
А тоді спіткнувся і зупинився.
Вони зійшли на перон — тіло хлопчика на маминих руках.
Вони стояли.
Хлопчик ставав усе важчим.
Лізель і гадки не мала, де вона. Навколо усе було білим, і, доки вони були на станції, вона могла споглядати лише вицвілий напис на вказівнику напроти. Назва міста нічого їй не говорила, але саме тут, два дні по тому, поховають її братика Вернера. Серед свідків — священик і двоє гробарів, що тремтіли від холоду.
СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Двоє кондукторів.
Двоє гробарів.
Коли дійшло до діла, один із них віддавав накази.
А інший робив те, що йому наказували.
Питання: а що, як інший — це більше, ніж один?
Помилки, помилки — здається, іноді це єдине, на що я спроможний.
Два дні я займався своїми справами. Я подорожував світом і переносив душі на конвеєр вічності. Я дивився, як вони безвольно котилися вдалину. Декілька разів я застерігав себе триматися подалі від місця поховання братика Лізель Мемінґер. Але знехтував своєю ж порадою.
Уже за декілька миль[2], поки наближався до них, я зміг розгледіти маленьку групку людей, що заклякли посеред неосяжного засніженого простору. Кладовище зустріло мене, як друга, і невдовзі я стояв поряд із ними. Я схилив голову.
Ліворуч від Лізель стояли двоє гробарів, вони терли руки і жалілися на сніг та погані умови для копання в таку погоду. «Так важко розкопати весь той лід» — і таке інше. Одному з них було не більше чотирнадцяти. Учень. Коли він трохи відійшов, десь кроків на двадцять, із кишені його куртки безневинно випала чорна книжка, а він цього навіть не помітив.
Декілька хвилин по тому мама Лізель рушила зі священиком. Вона дякувала йому за поховання сина.
А от дівчинка залишилася.
Її коліна вгрузли у землю. Прийшов її час.
Досі не вірячи, вона почала копати. Він не міг померти. Він не міг померти. Він не міг…
За лічені секунди сніг вгризся в її шкіру.
На руках розтріскалася замерзла кров.
Десь там, під усім тим снігом, вона бачила своє серце, розбите на два шматки. Обидва горіли і билися під цим білим покровом. Вона зрозуміла, що мама прийшла по неї, тільки тоді, коли мамина кістлява рука опустилась на її плече. Її потягнули геть. Гарячий крик заповнив її горло.
МАЛЕНЬКА КАРТИНКА, ДЕСЬ МЕТРІВ ЗА ДВАДЦЯТЬ
Коли дівчинку нарешті відтягнули, вони з мамою стояли і переводили подих.
Щось чорне і квадратне виднілося посеред снігу.
Тільки дівчинка помітила це.
Вона схилилась, підняла ту річ і міцно вчепилася в неї пальцями.
На обкладинці був сріблястий напис.
Вони трималися за руки.
Відпустили останнє, заплакане прощання і вийшли з кладовища, озирнувшись кілька разів.
А от я залишився трохи довше.
Я махав рукою.
Але ніхто не помахав мені у відповідь.
Мама й донька покинули кладовище і попрямували до наступного мюнхенського потяга.
Обидві були худі й бліді.
В обох потріскалися губи.
Лізель помітила це у брудному, запилюженому вікні потяга, на який вони сіли якраз перед полуднем. Як згодом написала сама крадійка книжок, ця подорож продовжилася так, ніби усе вже сталося.
Коли потяг прибув на мюнхенський вокзал , люди висипали з нього, як із розірваного пакунка. Там були люди різного ґатунку, але серед цієї юрби найлегше було розпізнати бідняків. Злидарі завжди в русі, ніби зміна місця може чимось їм допомогти. Вони не розуміють, що наприкінці мандрівки їх все одно чекає та сама біда, хіба що в новій обгортці — як осоружний родич.
Думаю, мама дівчинки добре це розуміла. Її дитину не чекали в елітних сім’ях Мюнхена, але прийомних батьків їй таки знайшли, тож вони, принаймні, зможуть трохи краще годувати дівчинку і хлопчика та дадуть їм нормальну освіту.
Хлопчик.
Лізель не сумнівалася, що мама несе пам’ять про нього, що вона звалила її собі на плечі. Ось вона впустила його. Дівчинка бачить, як його п’яти, його ноги й усе тіло вдаряються об перон.
1
Добрий день, пане фюрере. Як ся маєте сьогодні? (нім.) — Тут і далі прим. пер., якщо не вказано інше.