Декілька разів на тиждень, коли Лізель поверталася зі школи, вони з мамою простували вулицями Молькінґа — забирали і розносили випраний та випрасуваний одяг найзаможнішим мешканцям міста. На вулицю Кнаупта, на Верескову вулицю. На декілька інших вулиць. Мама віддавала і забирала одяг із удаваною посмішкою, та щойно зачинялися двері і вона трохи відходила від будинку, то починала бештати усіх цих багатіїв разом із усіма їхніми грошима і лінощами.
— Ну такі вже g’schtinkerdt[12], що не можуть самі собі попрати, — завжди повторювала мама, незважаючи на те що залежала від цих людей. — Отой, — ганила вона пана Фоґеля з Верескової вулиці, - всі гроші дісталися йому від батька. А він тринькає їх на жінок і пиятику. І на прання з прасуванням, звісно.
Це було щось на кшталт в’їдливої переклички.
Пан Фоґель, пан і пані Пфаффельгюрвери, Хелена Шмідт, сім’я Вайнґартнерів. Усі вони були у чомусь винні.
Окрім пияцтва і тринькання грошей на розпусту Ернст Фоґель, за словами Рози, постійно шкрябав свою обліплену вошами голову, облизував пальці і лише тоді давав їй гроші.
- Їх треба прати, перш ніж приносити додому, — підсумувала вона.
Пфаффельгюрвери ретельно перевіряли її роботу.
— «Будь ласка, щоб на цих сорочках не було жодної складки, — передражнювала Роза. — І жодної зморщечки на цьому костюмі». І вони стоять там, оглядають, простісінько переді мною. Простісінько в мене під носом. Gsindel![13] Погань!
Вайнґартнери, очевидно, були людьми геть недалекими, та ще й із линючою кішкою, що її Роза теж величала Saumensch .
— Ти знаєш, скільки часу мені треба, щоб здихатися тієї шерсті? Вона усюди!
Хелена Шмідт була заможною вдовою.
— Та стара шкапа — сидить там і нидіє. За все життя вона ні дня не працювала.
Проте найбільше презирства Роза приберегла для будинку під номером вісім по вулиці Ґранде. Цей великий особняк стояв на пагорбі у верхній частині Молькінґа.
— Оце, — вказала вона, коли вперше привела туди Лізель, — будинок мера. Того пройдисвіта. Його дружина цілими днями не виходить з дому, до того ж вона така скупа, що навіть вогню не розведе, — у них там холод собачий. Вона схиблена. — Роза повторила, наголошуючи на кожному слові: — Геть схиблена. На всю голову.
Біля хвіртки вона махнула дівчинці рукою:
— Ти йди.
Лізель страшенно перелякалася. Величезні коричневі двері з мідним молотком нависали над східцями.
— Що?
— Ти мені не щокай, Saumensch . Рухайся!
Лізель пішла. Вона минула стежку, піднялася східцями на ґанок, трохи повагалася, а тоді постукала.
Двері відчинив купальний халат.
А в ньому — жінка з переляканими очима, волоссям, що скидалося на пух, у позі загнаного звіра. Вона помітила маму біля хвіртки і віддала дівчинці мішок із білизною.
— Дякую, — промовила Лізель, але відповіді не отримала. Лише двері. Вони зачинилися.
— Бачиш? — сказала Роза, коли дівчинка підійшла до хвіртки. — Отаке мені доводиться терпіти. Всіх тих багатих паршивців, тих ледачих свиней…
Уже йдучи з мішком у руках, Лізель озирнулася. Мідний молоток на дверях не зводив з неї погляду.
Закінчивши бештати людей, на яких вона працювала, Роза Губерманн, за своєю звичкою, переходила до іншої улюбленої теми для презирства. Свого чоловіка. Вона дивилася на мішок з одягом і похилі будинки і говорила, говорила, говорила.
— Якби з твого тата була хоч якась користь, — казала вона дівчинці щоразу , коли вони проходили через Молькінґ, - то мені не довелося б цим займатися. — І вона глузливо фиркала. — Маляр! І нащо мені здався той Arschloch ? І чого я вийшла за нього? Вони мені так і казали — мої батьки себто. — Їхні кроки хрускотіли на стежці. - І що я тепер — плентаюся вулицями і гну спину на кухні, бо той Saukerl ніколи не має роботи? Справжньої роботи. Тільки того жалюгідного акордеона і щовечора ті брудні гадючники.
— Так, мамо.
- І це все, що ти можеш сказати? — Мамині очі були схожі на блідо-блакитні латки, приклеєні до обличчя.
Вони йшли далі.
Лізель несла мішок.
Удома всю білизну прали у титані[14] біля плити, розвішували біля каміна у вітальні, а тоді прасували на кухні. Вся робота кипіла на кухні.
— Ти це чула? — запитувала мама майже щовечора. У руці вона тримала праску, нагріту на плиті. Світло в усьому будинку було тьмяним, і Лізель сиділа за кухонним столом, вдивляючись у щілини між язиками полум’я.
— Що? — відповідала дівчинка. — Що таке?
— Це була Гольцапфель! — Роза уже зірвалася зі стільця. — Та Saumensch щойно знову плюнула на наші двері.
Для пані Гольцапфель, однієї з сусідок, плювання на двері Губерманнів щоразу, коли вона проходила повз, було традицією. Вхідні двері були за якийсь метр від хвіртки, тож можна стверджувати, що вона була досить вправною і влучною.
Плювання на двері було наслідком того, що вони з Розою Губерманн ось уже понад десять років перебували у якомусь словесному конфлікті. Ніхто не знав, як той конфлікт виник. Та вони й самі, ймовірно, цього вже не пам’ятали.
Пані Гольцапфель була жінкою дротяною й, очевидно, досить недоброзичливою. Вона не була заміжньою, проте мала двох синів, на декілька років старших за сина Губерманнів. Обоє були в армії, й обоє, в епізодичних ролях, іще з’являться на цих сторінках, я вам обіцяю.
А щодо плювання мушу зазначити, що пані Гольцапфель виконувала свій обов’язок дуже ретельно. Жодного разу, коли проходила повз, вона не забувала spuck[15] на двері будинку під номером тридцять три і крикнути Schweine![16]. Про німців я дізнався одну цікаву річ.
Скидається на те, що вони дуже люблять свиней.
НЕВЕЛИЧКЕ ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДЬ НА НЬОГО
Кому, на вашу думку, доводилося щовечора витирати слину з дверей?
Так — ви вгадали.
Коли жінка із прасковим кулаком каже вам іти надвір і витирати слину з дверей, ви так і робите. Особливо тоді, коли праска парує.
Насправді це було частиною щоденних обов’язків.
Щовечора Лізель виходила на ґанок, витирала двері і дивилася на небо. Зазвичай воно нагадувало їй калабаню — холодну і густу, слизьку і сіру, — та іноді декілька зірок знаходили сміливість висунутися і затриматися на поверхні, нехай навіть на кілька хвилин. Такими вечорами дівчинка залишалася надворі трохи довше і чекала.
— Привіт, зірочки!
Очікування.
На голос із кухні.
Чи доки зірки не скотяться донизу, у хвилі німецького неба.
Поцілунок (Дитячий спосіб приймати рішення)
Як і більшість маленьких містечок, Молькінґ населяло багато диваків. Жменька таких жила на Небесній вулиці. Пані Гольцапфель була лише однією з них.
Серед інших були:
• Руді Штайнер — хлопчик, що жив по сусідству і був схиблений на темношкірому американському легкоатлеті Джессі Овенсі[17].
• Пані Діллер — непохитна арійка, власниця крамниці на розі.
• Томмі Мюллер — хлопчик із хронічною інфекцією вуха, що призвела до декількох операцій, рожевого струмка шкіри, що пробігав через його обличчя, і звички смикатися.
• Чоловік, здебільшого знаний як Пфіффікус, — порівняно з його лайкою Роза Губерманн здавалася святою, та ще й вельми красномовною.
Загалом вулицю населяли переважно бідні люди, незважаючи на значний ріст економіки Німеччини за часів Гітлера. Бідні райони міста нікуди не зникли.
17
Джессі Овенс — темношкірий легкоатлет, що виграв чотири золоті медалі (біг на сто і двісті метрів, стрибки в довжину, естафета 4 х 100 метрів) і побив два світові рекорди на Олімпіаді 1936 року в Берліні. Таким чином він показав абсурдність теорії Гітлера про переваги арійської раси над усіма іншими расами світу.