Мене вдарила хвиля сорому, і я відразу зліз із башти. Коли ніхто не знав про моє підглядання, то це була виключно моя приватна розвага чи манія, і я не мав тут ніяких етичних проблем. Коли ж інші дізнавалися про це, то моє підглядання відразу ставало негідним. Тому я переніс свої мрії й марення про Беверлі до своєї кімнатки. Тут я був зовсім вільний у своїй уяві, — ніхто не міг підглянути за мною.
На другий день Беверлі наздогнала мене в коридорі й привіталася:
— Гай, Марк!
— Беверлі! — скрикнув я захоплено.
— Чи я гарно виглядаю гола під душем? — шепнула мені на вухо.
— Дуже гарно. Ти збуджуєш мене до втрати розуму. Я тільки й про тебе думаю.
— І уявляєш всілякі способи кохання зі мною?
— Точно.
— Я роблю так само.
— Але як ти дізналася, що я підглядаю за тобою?
— Чудом! Пригадуєш, як передучора в цілій школі погасло світло? Ніч була прозора, і мій зір випадково впав на башту. Я відразу упізнала тебе, бо в школі нема другого такого довганя.
— Мені соромно за себе…
— Чому? Я люблю, як ти підглядаєш за мною. Це мене збуджує, легше дістаю оргазм.
— Я дуже тужу за тобою, хочу тебе, — сказав я потихеньку.
— Я, може, прийду до тебе в суботу. Мій хлопець вибирається на вікенд до Бостона. Його мати захворіла.
— Не знаю, як дочекаюся суботи! — сказав я пристрасно.
Вона глянула на мене, усміхнулася й побігла.
У суботу я сидів, хвилювався й чекав на Беверлі. У вікно заглядав повний місяць і ще більше тривожив мене. Вона прибігла щойно після одинадцятої години. Була в нічній сорочці, накинула тільки на плечі велику хустку. Я кинувся їй до ніг, гладив стопи, цілував литки, коліна й стегна. Тоді поліз головою їй під сорочку, цілував стать, живіт і груди. Вона стягнула через голову сорочку, шепнула мені на вухо, чого бажає, і впала на ліжко — обличчям вниз. Я впав на неї і прямо божеволів, кохаючи її. Беверлі залишилася в мене на ніч. Щопівгодини шепотіла мені на вушко, а я кохав її все в іншому змісті і в іншому стилі. Надосвітку, коли ледве почало видніти, вона вдягнула сорочку, закуталася хустиною й побігла до свого гуртожитку. Я впав на ліжко й довго ще мріяв про неї.
Беверлі була протилежністю до того типу жінки, в який я міг закохатися. Іншими словами, не мала ніякої подібности до моєї мами. Але я почувався щасливим з нею. А коли її не було, я порожнів і тужив. Невже я закохувався в неї? Що ж… Ми підходили одне одному в кожному відношенні. Якби не Шері, може, я й закохався б у Беверлі…
Як я вже згадував, це був мій останній рік у середній школі. З цим було пов'язано багато проблем, які я мусив розв'язувати. А це, у свою чергу, відволікало мене від підглядання, від думок про Шері та від марень про Беверлі. Мені треба було подумати про своє майбутнє. Про повернення до мами не було навіть мови. В неї було нове життя. Крім того, я надто віддалився від неї емоційно. Мені треба було вступити до університету й отримати хоч би маленьку стипендію, щоб можна було скромно прожити на неї. Решту я заробляв би собі. Впродовж трьох останніх місяців я заповнював анкети і розсилав їх до різних університетів та різних фундацій разом із рекомендаційними листами, оцінками за останні чотири роки навчання та біографічними даними. Крім того, мусив готуватися до так званих S. А. Т. іспитів, які були обов'язкові для вступу до університету.
Та все це були передбачливі необхідності. Непередбачливим і прямо незрозумілим для мене було те, що мене відкинуло від Шері. Підглядаючи за нею, я вже не відкривав у ній нічого, що дивувало б чи збуджувало б мене. Вона стала асексуальною для мене. До цього привело, мабуть, те, що кожного дня, при кожній зустрічі з нею я бачив, що вона не помічала мене, що я для неї просто не існував. І це безнастанно боліло, — до тої міри боліло, що біль цей повільно випалював Шері з моєї душі, і там вкінці зосталося порожнє місце. Зрештою, як тепер усвідомлюю, моє кохання до неї було ефемерне чи, точніше, переносне. Я безтямно захопився нею тому, що вона була дуже подібна до моєї мами. Але саме це було причиною того, що я не міг встановити нормального ставлення до неї. Я досі не можу уявити, як я міг би торкнути її тіло, не кажучи вже про зносини з нею.
Та я далі мріяв про Беверлі. Все частіше насувалися думки, що ми були б ідеальним подружжям. Ми були цілком відкриті до себе й для себе, мов діти. Висловлювали одне одному кожне своє бажання, кожну примху. Ми не тільки самохіть потопали в спонтанних пристрастях, але й любили погуторити собі чи просто бути разом.
На жаль, Беверлі мала гарного хлопця, і я зі своєю маскою замість обличчя ледве чи міг конкурувати з ним. Все ж, зустрічаючи їх разом, я помітив, що не все між ними ладналося. її Пітер був надто формальним хлопцем, надто зв'язаним усякими етичними й моральними нормами, які існували в родинах із пуританськими традиціями, і йому було дуже тяжко піддаватися мимовільній безпосередності Беверлі. Вони чудово підходили одне одному в духовній площині. Завжди мали про що розмовляти, мали багато речей, якими спільно захоплювалися. Але, без статевого виміру, який був такий важливий для Беверлі, їхні взаємини були калічні й не могли, на мою думку, довго протривати.
Та Беверлі була закохана в Пітера, пишалася його вродою, його родинним аристократичним статусом, і я не входив у її мрії та наміри щодо майбутнього. Все ж, вона й далі прибігала до мене, коли Пітер зникав на кілька днів із нашого горизонту.
Я вчився дуже добре, мав відмінні оцінки з усіх предметів, тому мені пощастило дістати стипендію в Нью-Йоркському університеті. Я не міг уже лишатися влітку у шкільному гуртожитку, а до університетського, на сквері Вашінґтона, міг вселитися лише у вересні, — тож треба було десь перебути ціле літо.
Одного дня я вирішив поїхати автобусом до «дайнера», тобто забігайлівки пані Родіні. Вона вийшла мені назустріч: не тільки радо прийняла мене на працю, але й примостила на літо в кімнатці у підвалі. Вона не мала постійної помічниці, — і мені доводилося працювати по десять годин щоденно. Це мене влаштовувало, бо давало нагоду заробити більше грошей, які мені були дуже потрібні на всякі щоденні витрати з початком університетського року.
Пані Родіні була жінкою понад сороківку. Все ж була ще гарна, як на свій вік, висока, може, трішки заширока в стані. Мала смугляву, типову для італійців шкіру, з гострим поглядом очі та гладко причесане чорне лискуче волосся, її обличчя було трішки видовжене, дещо нагадувало Софію Лорен, із тією різницею, що пані Родіні завжди мала суворий вигляд. У неї було двоє синів, — один був студентом університету, а другий вчився слюсарювати при батькові.
Часом до нашої забігайлівки заходив, після праці чоловік пані Родіні, Альберто. Це був невисокий на зріст плечистий мужчина, добродушний, любив говорити, жартувати й розкотисто сміятися. Я не певний, чи така його поведінка була до вподоби серйозній пані Родіні. Принаймні вона ані заохочувала, ані стримувала його.
Ми тяжко працювали цілий день, а ввечері, втомлені до краю, сходили разом до підвалу; пані Родіні йшла до лазнички, брала душ, перевдягалася, а тоді їхала автом додому. В моїй підвальній кімнаті було приємно й прохолодно. Викупавшися, я лягав на ліжко, деякий час читав, а тоді відразу засинав.
Працюючи, пані Родіні не виявляла до мене ніякої прихильности чи уваги. Завжди була сувора й вимоглива, ніколи не співчувала мені, навіть коли бачила, що я, перепрацювавшися, ледве тягав ноги. Саме ця її суворість і цікавила мене. Я часто захоплено зиркав на неї. Припускаю, що вона мусила помітити це, але не виявляла ніяких почуттів.
Одного вечора стояла велика спека. Клієнтів не було. Ми закрили забігайлівку раніше і збігли вниз до прохолодного підвалу. Пані Родіні, як звичайно, пішла до лазнички приймати душ і перевдягатися, а я поплентався до своєї кімнати, роздягнувся і впав на ліжко. Та раптом заскрипіли двері, й на порозі моєї кімнати стала пані Родіні. Я мало не зомлів. На ній був легкий халат. Вона оперлася об стіну, опустила голову на груди й дивилася в одну точку на підлозі. Я більше відчув, ніж зрозумів, що саме мені випадало щось зробити. Я встав із ліжка і, тремтячи усім тілом, підійшов до неї.