— Ні, ні, — не здавався оберштурмфюрер. — Я хочу, аби ви зараз же подивились на них і щоб між нами не залишилось нічого недомовленого. Між іншим, — запитав наче мимохіть, — коли у вас зустріч з тим, як його, американцем?
— З Се… — ледь не піймався Кремер, та вчасно схаменувсь. — Ви маєте на увазі Сеттонса?
— Мені байдуже, хто він — Сеттонс чи Сенерс… — Аби не виказати свого задоволення, Руді обернувся й підфутболив камінця, що лежав на алеї. — Ви можете привести його до мене, аби він на власні очі впевнився, що ми не сидимо склавши руки?
“А ти встановиш з ним особисті контакти… — Карл зрозумів, куди гне Рехан. — Тоді можна наплювати і на фон Вайганга, і на Кремера. Адже ж американців цікавлять документи, лише документи, і їм все одно, кому платити за них”.
— Навряд чи містер Сеттонс погодиться на вашу пропозицію — сказав Карл роздумливо. — Він дуже обережний і волік мати справу з одною особою.
— Мені байдуже, — збентежився Рехан, — я так… для нашої з вами користі… Ні, то й ні…
Кремер устиг перехопити його неприязний погляд: Руді не такий простий, як видається…
Розмова з Реханом не на жарт стурбувала Кремера. Ввечері, ще раз згадуючи її, Карл прийшов до висновку, що оберштурмфюрер не зупиниться напівдорозі і зробить усе, аби зустрітися з американцями та самому дістати гроші. Чим більше Карл роздумував над цією проблемою, тим більше переконувався, що Рехана слід усунути з дороги. Та як зробити це? Найпростіше було б знову звернутись до Вєтрова — той би знайшов спосіб позбутися Руді. Але вєтровські методи тепер не підходили. Вбивство Шрікеля, за ним — Рехана… Це могло насторожити і найтупоголовіших з гестапівців. А привертати увагу до цієї справи було б просто легковажно.
Кремер ламав собі голову мало не до світанку, поки не викристалізувався остаточний план дій. Заснув на кілька годин, та прокинувся рівно о восьмій, зовсім свіжий. Поголився й подзвонив фон Вайгангові.
— У мене термінова справа, шефе. Ви зараз вільні?
Видався незвичайний для березня сонячний ранок. Розчищений асфальт між зруйнованими будинками змокрів і виблискував численними калюжами. Перехожі перестрибували через них, обминали розкритий телефонний колодязь, біля якого порпався монтер у форменому кашкеті. Сумка з інструментом стояла на зсунутій убік кришці.
Монтер звісив у люк ноги і перебирав якісь дроги. Видно, робота не дуже цікавила його — весь час нетерпляче поглядав на будинок, що якимсь випадком зберігся серед руїн.
Вулиця помітно збезлюдніла — тепер повз колодязь проходили лише заклопотані домашні господарки з сумками й пакунками. Монтер почав нервувати: смикав дроти і все частіше зиркав на під’їзд будинку.
Коли б хто-небудь зазирнув під низько насунутий козирок кашкета, навряд чи пізнав би Горста Ульмана. Хлопець відпустив вуса, та не це змінювало його. Він просто змужнів: дві зморшки пролягли від середини носа до щік, очі запали, все обличчя набрало впертого виразу.
Місяць Горст прожив у горах Чехословаччини, у напівзабутому мисливському будиночку. Взимку всі шляхи туди обривалися, можна було дістатися лише на лижах — і це влаштовувало Вєтрова. Лісник — літній одинак — був своєю людиною. Юрій поселив у нього як родичів, що евакуювались із зруйнованих міст, спочатку Гібіша, а потім і молодого Ульмана. Тут з тиждень перебував під суворим наглядом і Ганс Кремер, поки його не переправили до чехословацьких партизанів.
Під час бомбардування Дрездена вєтровський гараж згорів. Під руїнами загинув Свідрак, і Юрій ризикнув забрати до міста Горста. Вірніше, не до міста — гараж довелося перебазувати в селище за десяток кілометрів від Дрездена.
Вже четвертий день Горст шмигляв навколо п’ятиповерхового будинку, який після бомбардування звільнили під житло для офіцерів гестапо. Вже тричі, сховавшись у руїнах, бачив, як виходить з під’їзду, спираючись на палицю, Вернер Зайберт. Тепер Горст добре знав, хто насправді крився під тим прізвищем. Він і умовив Вєтрова провести цю операцію — був упевнений, що унтерштурмфюрер СС Еміль Мауке, поки житиме, не даватиме спокою підпільникам.
Біля будинку зупинився “опель-капітан”, і серце в Горста тенькнуло — невже й сьогодні спіймає облизня? Завтра буде важче: не може ж монтер два дні копирсатися на одному місці — це здалося б підозрілим будь-кому, не кажучи вже про мешканців сірого будинку.
З під’їзду вийшов високий чоловік у цивільному. Горст полегшено зітхнув, побачивши, як він сідає до “опеля”. Але де ж чорти поділи Мауке? Як правило, він виходив о десятій і пішки прошкував до гестапо. Йшов швидко, намагаючись не спиратися на палицю, і Горст зрозумів: ці чотири квартали для Мауке — уперте тренування: унтерштурмфюрер повертався в стрій.
О пів на одинадцяту Ульман вирішив: ще п’ятнадцять хвилин. П’ятнадцять і жодної хвилини більше. Він і так уже стовбичить біля колодязя понад годину…
Горст глянув на годинник, і цієї ж миті грюкнули двері будинку, пропустивши на тротуар Мауке. Дві-три секунди Ульман сидів, застигши од несподіванки. Унтерштурмфюрер наближався до нього. Раптом Горст кинув дроти і присунув до себе велику шкіряну сумку, в якій монтери носять свій нехитрий інструмент. Намацав пістолет, зиркнув з-під козирка, оцінюючи обстановку.
Дві жінки з господарськими сумками переходять вулицю, хлопчина, розмахуючи портфелем, стрибає по тротуару на одній нозі. З-за рогу з’явилися двоє офіцерів, але вони далеко і навряд чи зможуть перешкодити йому.
Мауке вже за кілька метрів. Горст, схилившись над колодязем, бачить лише його ноги в чорних черевиках. Ступає обережно, обминаючи калюжі, аби не забруднитися. Ще один крок, ще…
Коли Мауке мало не порівнявся з колодязем, Горст, відчуваючи, як у нього задерев’яніли пальці, підвівся, загородивши унтерштурмфюреру шлях. Мауке хотів обминути його, але нараз упізнав. Обличчя перекосила гримаса, унтерштурмфюрер сунув руку до кишені пальта, і тієї самої миті Горст вистрілив. Мауке зробив крок уперед, підняв руку з розчепіреними пальцями. Ульман ще раз натис на гашетку. Звуку пострілу не почув, але побачив, як куля рвонула товсте сукно пальта на грудях унтерштурмфюрера. У Мауке підігнулись коліна, він повернувся боком до Горста і впав якось незручно, головою в колодязь.
Лише тепер Ульман озирнувся. Здавалось, минуло багато часу, але чому ж жінки з Господарськими сумками стоять ще на середині вулиці, злякано вирячившись на нього? А офіцери — в самому кінці кварталу…
Горст підхопив сумку. Краєм ока побачив — офіцери біжать до нього, і один розстібає кобуру. Пригнувшись, переступив через труп Мауке і, петляючи, побіг до руїн. Позаду бахнуло, та постріл не злякав Ульмана — він уже стрибав через купи битої цегли. Два стрибки — і діра в стіні. Протиснувшись крізь неї, Горст відчув, що небезпека минула. Ці руїни він вивчав три дні, і сам чорт не наздожене його. Зігнувшись, проліз під балками перекриття, обминув велику купу цегли.
Шукай вітру в полі…
У фрау фон Вайганг був гарний настрій — за обідом вона розповідала пікантні історії, і Карл подумав, що дружина групенфюрера не завжди була уособленням респектабельності і що в глибині душі вона не шкодує про це. Після обіду Кремер залишився в їдальні і дочекався, поки до кімнати не зазирнула покоївка фрау Ірми.
— Хвилиночку, — зупинив її. — У мене до вас справа.
Кріста наморщила свій гарненький носик.
— У вас? — здивовано покрутила головою. — До мене? А я думала, ви взагалі не дивитеся на дівчат…
Зупинилась у дверях, сперлась на одвірок:
— Якому богу зобов’язана, що пан Кремер нарешті звернув на мене увагу?
Карл спідлоба подивився на покоївку. Справді, гарна: тонкий стан і стрункі ноги, правильні риси обличчя. Певно, Кріста знає свої принади, бо рідко коли носить закриті сукні. Та й блузки в неї з великим вирізом — аби підкреслити округлість того, що ховається під тонким шовком.
— Я не жартую, Крісто. — Карл ліниво підвівся, повільно подолав відстань до дверей і причинив їх. — У мене справді до вас діло.
Кріста зрозуміла його по-своєму: глянула з-під вій і наче ненароком торкнулася плечем. Одразу відсахнулась, опустила очі, сором’язливо поправивши на грудях мереживо.