Ще мент і зачнеться танок.
А музика грала.
І неслися тони то сумні й протяжні то знов безжурні повні веселости безумної й немов буря: ота, що то зривається часом з карпатських верхів й нестримно несеться на доли, ринули у широкий амфітеатр Аркадії. І зойкнули часом плачем, що в звукахлрембіти квилить й у флоярі заниває, а в шаленому «данці» буйному й безтямному, що не має стриму кінець находить.
То знов каскадою сміху розсипалися, того сміху яким дівчата легінчика на музиках карають за те, що дутка білого у цимбали веречи не хоче, щоб «данець» йшов дальше, того сміху щиро сердешного в якому «вівкання» леґінчиків вчувається, що голосним гомоном відбите о груні стихає поволі по зарінках.
Почався танок.
Той танок, що гуцульським «плєсаниєм» починався й в хороводи переходив, що їх перед віками у свято купала Маріччині предки виводили, той танок, що його Марічка в своїй уяві створила вслухуючись в шум карпатського бору та Черемошових хвиль, ще тоді давно, коли за квітками вганяла по царинках, ще тоді коли нені очі її сокотили.
Той танок, в якому вчувалося недомовлену мову карпатського бору і клекіт джуркал і цю тайну одвічну, що її зберігає душа гуцульського племени.
Той танок з яким перейшла всі майже столичні городи світу, що дав їй славу і імя першої танечниці і гроші — богато, богато грошей….
їй Марічці!….
Ах! — це-ж було вже в тих часах коли не треба було здобувати собі імени вбираючись у чужі шори!
Коли то Ничипір Батіг, якого Господь поблагословив соловейковим горлом, до кінця свого життя зоставався Ничипором Батогом, хоч лунав його голос в мілянській Ля Скалі й нюйоркському Метрополітен-гузі!…. Коли то втратив свою актуальність популярний колись рефрен:
«Тепер Урхан я не Іван»…
Танцювала Марічка.
Аз нею всі її подруги. Амфітеатр мовчав, як заклятий. Тією мовчанкою святою, що в храмах завітніх царює, що віддихом зайвим лякається сполохати той настрій, що огорнув собою усіх.
А коли вмовкла музика і танок скінчився, коли з останнім поклоном Марічка і її подруги сходили з арени, амфітеатр аж здрігнувся від бурі оплесків розхвильованої юрби.
Степан і собі плескав в долоні. Більш механічно, як свідомо виходили в його ті оплески, хоч силкувався зібрати свої думки, щоб з’ясувати собі цілу оту картину, яка перед хвилиною майнула перед його очима.
Знав, що має відтак її змалювати словами в завтрішних «Вістях». Був схвильований. Стільки вражінь в так короткому часі. Напів несвідомо відчував, що отих кілька хвилин проведених в «Аркадії» дасть йому матеріялу на який тиждень, щоб заповнити ними вічно ненаситні стовпці газети.
Та в мить нагадав:
— Святошин!
Щось більшого гряде, що закриє собою і отой танок небуденний і все те, що нести-ме з собою щоденне життя.
Глянув на годинник.
Доходила опівніч. Почував, що не могти-ме довше сидіти, у цирку, тому піднявся й тихо вийшов з льожі, не звертаючи уваги на клоунів, які саме виконували на арені пародію Маріччиного танку, викликуючи сальви сміху серед глядачів. Першим стрічним виходом покинув «Аркадію» і вийшов на вулицю.
— Було душно й парно, збиралося на дощ.
Пройшовши кільканадцять кроків Сіміренковим бульваром завернув біля музею Терещенка в бічні вулички, бажаючи пройтися трохи пішки, щоб вспокоїти розбурхані до краю нерви V-заки — дійде до дому.
Голова ходила ходором, як по здоровій випивці, думок годі було зібрати. Але почував, що завтрішний й слідуючі по ньому дні будуть горячі для нього. Ще й які!
І в мить усвідомив собі, що і «Аркадія» і Марічка і її танок бліднуть, розвіваються мов мла:, у небуття кануть проти цього величнього, грандіозного, що гряде…
Що там Марічка! Химерний сон, що на мент приснився і нема вже його.
Так, так! Він напише звідомлення з її виступу, ще й як напише! Це-ж обов’язково! Тай кінець! Знав, що вичеркне її з памяти, як вичеркував тисячі отих епізодів, що їх несло йому життя на стрічу хоч спинявся біля, їх і утревалював чорними стрічками на білому папері. Та це, що несуть йому прийдешні дні, це не химерний танок, це подія, яка нестертими словами запишеться на скрижалях вічности…
А про Марічку напише. Безумовно. Сьогодні ще. І стільки.