— Ти ж бачила, що я майже нічого не їла, що ти готувала, — казала Олеся. — І прати я вмію. Отже, кожен сам по собі. Я б сама лишилася, але не треба тривожити маму.
— Дякую, — сказала Даза.
— За що?
— За те, що ти так все добре обдумала і розклала по поличках.
— Ти смієшся? Насміхаєшся наді мною?
Олеся спинилася. Стояла, й Даза відчувала, як у внучки знову все закипає.
— Ні-ні, що ти, — поспішила запевнити бабуся.
Але нотка іронії у її голосі була. Нота до. Нота ре.
«Мені хочеться ревіти, як білузі, — подумала Даза. — Та чи білуги ревуть, чи риба плаче? І хто чує її плач?»
У квартирі Олеся сказала:
— Спатимеш у кімнаті. У нас, слава богу, і ліжко, й диван. Ти не бідна родичка.
— Я дуже багата родичка, — сказала Даза. — Тільки дурна.
— Підозрюю, що не така вже дурна.
— От і порозумілися.
Олеся показала, пирхаючи при цьому, як сердита кішка, як розкладається ліжко-крісло, на якому спала мама Віта. Наче підкреслювала, що бабуся не знає, як це робиться.
Сердито сказала, що їм добре спалося удвох, але мама відділилася. Щось на неї найшло. Нехай повернеться, спатимуть разом. Як дві лесбіянки, хі-хі. Знаєш, хто це?
— Знаю, — сказала бабуся.
Звісно, Даза не змогла відразу заснути. Не мог-ла. Кликала сон, а він не йшов.
Почала рахувати: спочатку козликів, потім слоників. Подумки молилася, хоч не знала, добре це чи ні і чи можна взагалі навіть подумки молитися в ліжку. Потім заплющила очі й дала собі слово не розплющувати, доки не засне. Ніби, як засне, то могла розплющити.
І коли вже сон почав гладити її м’якою пухнастою лапкою, почула голос вредної Олесі:
— Бабусю, ти не спиш?
— Ні, — сказала Даза. — Не можу заснути.
— І я не можу.
— То поговоримо? Чи ти не хочеш?
— Не знаю. — І після паузи: — У тебе було щасливе дитинство?
— Як тобі сказати… Спочатку дуже щасливе. Десь років до десяти. Ні, трохи менше.
— А потім?
Даза відповіла не відразу. Помовчала, бо надто зненацька було задане запитання. Ні, не так. Не те запитання та ще й серед ночі. Болюче для неї.
— Давай, я тобі розповім краще про щасливе.
І вона розповіла. Про життя в різних містах, переїзд до Києва, про тата Романа й маму Риту. Про те, як вона любила чекати тата, як любила оте вечірнє підкидання вгору. Чим далі говорила, тим більше здавалося, що розповідає не вона, а хтось за неї. Хтось чужий її голосом. Хтось, хто давно знає про це щасливе дитинство і ось вирішив розповісти. Бо думає, що вона не знає про нього.
Тут вона спинилася. Тиша в кімнаті аж бриніла. Олеся. Олеся наче не дихала.
— Оле…
Даза обірвала себе на півслові. Бо зрозуміла, що внучка просто заснула посеред її розповіді — погане невдячне порося. Швидше великий підсвинок. Свавільний, як сто неприручених баранців. Осля.
Даза сердилася і сміялася в душі.
Хай собі спить.
Мабуть, з мене нікудишній оповідач.
І розповідь нереальна.
І не той час для розповіді.
Вона спробує знову й собі заснути.
Але сон не йшов. Натомість приплив непрошеним гостем спогад. Якого не мало бути у її розповіді. Картина того пізнього вечора, коли вона прокинулася від голосів. Тата і мами. Голосів, котрі долинали крізь напіввідчинені двері. Даза встала з ліжка і підійшла до тих дверей. Навшпиньки. Зараз вона крикне й кинеться до тата. І він підні… Ні, приго… Вона завмерла, бо надто незвичним було те, що почула. Голоси (упівголоса) наче перепліталися між собою.
Мамин:
— Ти точно знаєш? Може, це помилка? Жахлива помилка?
— Сашко Терентьєв сказав. По старій дружбі. Та я це відчув на вчорашній колегії. Щось змінилося. Павло Аркадійович… Він ніколи так не дивився на мене. Ну, а Сашко… Наче хотів дати мені шанс… Щоб я, як Любченко[3]…
— Що ти таке кажеш, Романе!
— Рито, виходу нема. Приїдуть цієї ж ночі, я відчуваю.
— Але ти… ти ж не винен?
— Ти наче сумніваєшся в мені… Вороги добралися й до мене. Вони скрізь. Вони хочуть знищити наше народне господарство. Тому й б’ють по таких, як я. Я не здивуюся, коли там, в енкаведе, скажуть, що я також підсипав товчене скло в цукор чи сипав щурину отруту в тістечка для дітей.
— Вони розберуться… Не може бути, щоб не розібралися.
— Ні, лишається один вихід… У мене є револьвер…
3
Голова уряду УРСР Панас Любченко у 1937 році, передчуваючи арешт, покінчив життя самогубством, застреливши перед тим дружину.