— Ти…
— Якщо ти згодна… Усе одно візьмуть і тебе…
— А Даза?
— Я чув, що коли нема вироку, то таких дітей відправляють у звичайні дитбудинки…
— Як це — звичайні?
— Ну, не для дітей ворогів народу. Це шанс для неї.
«Тато… Тато… Тато — во…»
Голова у Дази зробилася великою, нестерпно великою. Водночас хтось наче стиснув її. Великими залізними долонями. Вона заточилася і впала на підлогу.
Коли відкрила очі, біля її ліжка сиділа мама зі склянкою в руках.
— Як ти нас налякала, Дазочко. Тато пішов дзвонити у «швидку». Чомусь не працює телефон.
Даза дивилася на маму й не могла її впізнати. Хто така її мама? Звідки? Вона… чужа?
— Тобі ліпше, Дазочко? Що тобі болить? Голова? Серце? Зараз тато…
— Тато?
Даза вигукнула і звелася на лікті. Вона затремтіла.
— Мені нічого не болить, — сказала якомога твердіше і подивилася мамі в очі:
— Тато — ворог народу?
— Що ти таке кажеш, Дазочко?
— Я…
«Я чула», — хотіла сказати Даза, але не встигла. Бо скрипнули, потім стукнули двері. Й почувся чужий голос:
— До стіни. Руки на стіну. На стіну. Бач, втекти хотів, сволота!
І голос її батька:
— Дочці справді стало погано. Я хотів подзвонити.
— Руки! — владний голос. — Не рухатися. Зараз перевіримо.
Шум, важкі кроки, й до кімнати заходять двоє незнайомих чоловіків. Із зброєю в руках.
12
Наступного дня Віталія дізналася про таємницю Софії. Ця жінка не приховувала, що в сім’ї все визначала вона. У цілій родині, до якої вона зараховувала десятеро своїх дітей і майже три десятки онуків, трьох своїх сестер і двох братів з їхніми дітьми. Усі вони мусили дотримуватися своєрідного графіка провідин мами, тітки, бабусі. Одне товариство до обіду, одне, а ліпше два — після обіду й тихого часу. Віталія спершу дивувалася, а потім перестала дивуватися такому підходу. Раз їй здалося, що цими шумними велелюдними відвідинами Софія хоче загасити свою тривогу й страх перед хворобою. Це також було, як то кажуть, присутнє, що цікаво — остраху Софія не приховувала. Але суть проявлялася в іншому. Характері цієї жінки, її прагнення створити свою, родинну міні-імперію, зі своїми законами й правилами. Вона з дитинства визначала, котре з дітей ким буде, який шлях у житті обере.
— Я з дєцтва бачила, в кого до чого руки тягнуться, — казала Софія. — Як до техніки — то до техніки, як до землі — то до землі. Колюня, бачила, шофьор — то шофьор буде, а Вітька грамотним хлопчиськом ріс — то йому в начальство дорога. А ни до чого ни тягнишся, кебети ни показуєш, то мама тобі оприділить — шити ци на базарі торгувати. Так і виходило по-мему. І слава богу, щасливі живуть, нихто ни скаржиця. Ні на роботу, ні на жінок альбо чоловіків, котрих я їм вибрала. Бо в мене понєтіє і нюх добрий. На життє й на людей. Як не крути, а правда з мего боку зі свічкою стоїть.
Та як призналася Софія, в її стрункій, логічній, досконалій життєвій системі таки була одна тріщина. Та тріщина найдужче їй муляла й боліла. І що далі, то дужче, не могла перестати. Хоча, як Софія казала, давно викинула «тую проблєміцу» з голови і серця. Як не дивно, «проблєміца», «окаянниця» також мала ім’я Софія.
— І то ж тре було, щоби мему лисому дурневі вперлося до голови: давай назвемо дочку на твою честь, — сокотіла Софія. — Ну, правда, тоді він ще не зувсім лисим був, як типерка, тико залисини з двох боків світилися, як, бува, смужечки блимають з-під фіранки. Ну, й ото вперся — третю дочку на твою, себто мою, честь. Бо вже їдну Марусею нарекли на честь меї мами, гинчу, тоїсть другу, на честь тітки Галі, котра нам цілого бухвета на весіллє подарувала, а типерка й до мене очередь дойшла. Ну, я ж тико для виду трохи покомизилася, нібито суперечила, мо’, яке друге ім’я, хоріше, тре вибрати. Самій же, чого там, приятно. Ну й назвали! Ну й Софія вийшла тарабарська, хай Господь простить. Тико ім’ячко спаскудила.
«Софія тарабарська», як виявилося, першою пішла проти волі матері, вибрала і професію, і долю всупереч. Замість поступити в торговий технікум чи хоча б у педучилище (бо таки вчилася, чого там, низгірше, казала Софія), вона вирішила стати актрисою, «артісткою» (Софія з притиском) і крадькома від матері поступила в «якусь там школу» при тіятрі у Львові.
— Та хіба я така звєрка, — каже Софія. — Я ж би й ни проти вже, ну, рішила артісткою стати, то хай і артісткою, ну я нібито так, для виду, сказала — щоб ноги твеї в нашім домі ни було. А самій же серце болить. То хай би й артістка вже, воне ж таки гроші ни злецькі зароблєють, я чула, особіно як у кіно придставляють. А то ж вийшло — і сміх, і гріх, і кукуріку.