І боярин Берсень нагадав владиці Московському в бесіді: «А сам забув, додає Берсень, як Шемячичу грамоту писав за своїм підписом і печаткою, клявся йому (Шемячичу. — В. Б.) образом (святих. — В. Б.) Пречистої й Чудотворця, та на свою душу» [10, с. 11].
Такі вони, пастирі, митрополити московські. Зважувалися на найстрашніші гріхопадіння заради московської величі. Претензії та чималі потуги щодо візантійської спадщини, виявляється, були висловлені Московією за підказкою. Ще «у XIV ст. Душан сербський і Олександр болгарський виступили з такими ж претензіями. Вони мріяли про завоювання Константинополя і почали з проголошення себе царями. У манускриптах… знаходимо згадку про новий Царгород, яким повинно було стати місто Тирново» [4, с. 136].
Очікуванням болгарських і сербських царів не судилося збутися. Ще за сто років до появи в Івана III такої гадки (підібрати царський престол) упало під натиском Османської імперії Болгарське царство, точніше, Тирновське, — впало 1393 року, а Відинське — 1396 року. Така ж доля ще раніше спіткала й Сербію після жорстокої поразки від Османів на Косовому Полі в 1389 році. Так перші претенденти на Візантійську корону, не здійснивши мрії, втратили шанси.
І ось через більше ніж сотню років про свої домагання на візантійський трон заявила Московія. Домагання висловлювалися несміло й обережно: а чи не образяться Європа та Кримський хан? Західна Європа домагань не розуміла і не визнавала. Постали проти цього й Кримські хани Гіреї. Ще цілих два покоління (понад 60 років) запліднювалася ця ідея, доки нарешті за Івана Грозного не розродилася.
«Цар та Імператор у росіян того часу були синонімами… цей титул мали візантійські імператори, а вони ж були государями тієї великої Східної імперії, яку хотіли знову відновити в новій столиці православного світу. Церковна література значно сприяла укріпленню цього наміру…
За допомогою натяків і хитромудрих вигадок читачеві нав'язувалася ідея про історичну наступність, що поєднує московських государів із усіма попередниками (візантійськими. — В. Б.). Це уявлення поступово проникало в національну свідомість. Чи не московська держава і є саме те шосте царство, про яке згадується в апокаліпсисі? (Після ассірійського, єгипетського, вавилонського, римського і візантійського. — В. Б.)…
Ця історична мрія шукала нагоди втілитися в дійсність. Після падіння сербського й болгарського царств вона природно повинна була перекинутися на північ. Посланий із Константинополя в Москву зайняти престол митрополита, болгарин Кіпріан переніс туди і фразеологію, вироблену в Тирнові знаменитим Єфимом. У Москві вона (фразеологія. — В. Б.) була легко засвоєна» [4, с. 142–143].
Засвоювалася ідея непросто. Лише через 100 років Іван III несміло попросився в царі, але так і помер князем, хоча фразеологію «царя московського» почав пізнавати. А син його Василь III узагалі вінчався в церкві як великий князь Московський. Тяжко доводилося московським Рюриковичам: валявся візантійський престол — беріть, хапайте, і церква в спину штовхає, грозиться історично обґрунтувати, мовляв, сам візантійський імператор Костянтин і навіть Август — рідня московським Рюриковичам (цю думку доводив митрополит Макарій у «Статечній книзі»).
Нарешті, Іван IV (Грозний) уперше 1547 року вінчався в церкві з титулом Московського царя.
«Однак цей наслідувач грецьких і римських імператорів не зважився поінформувати іноземні держави про свої претензії. Він пам'ятав, наскільки, невдалі були подібні спроби його батька і діда. В 1514 р. Василь спробував було йменувати себе, з дозволу посла Снітцпаннера, в договорі з Максимиліаном кесарем. Але у Відні відмовилися підписувати цей договір… і лише в 1561 р. після голосних успіхів він зважився спробувати щастя з цим (визнання за Іваном титулу Царя. — В. Б.). Прохання до патріарха були підкріплені значними дарами. Патріарх Іоасаф визнав Івана царем і нащадком царівни Анни. Він навіть запропонував московському государеві ще раз провести врочисте коронування за участі спеціально призначеного для цього митрополита. Але це виявилося зайвим. Бо з 37 підписів, що скріпляли грамоту, прислану з Константинополя в Москву, 35 виявилися відтак підробленими… Але російському народові ці подробиці були невідомі. Поезія билин вільно змішувала події та епохи. Національна гордість і народна уява накидали чудесний покров на цей дещо принизливий початок російського царства» [4, с. 144–145].