Все чинилося з благословення церкви й московських митрополитів. Ті ж митрополити, які не зважувалися на гріхопадіння і віроломство, втрачали голови або закінчували життя в темниці, а в кращому разі — у монастирі.
«До середини XV століття російських митрополитів або присилали з Константинополя, і вони були греками за походженням, або призначалися всесвітніми патріархами з кандидатів, яких пропонували російські князі, Московські й Західно-Російські» [10, с. 18].
Вибачимо авторові його вільність стосовно Русі (України], яку названо «Західно-Російською землею». Звичайний прийом автора-великороса. Цей стиль фальсифікації бачимо на кожному кроці. В голови людей втовкмачували, що вони, як держава і як народ, беруть початок від великого князівства Київського. Навіть сумніву нема, що це вимисел і фальсифікація на догоду Російській імперії.
Повернімося до взаємодії московського князя з митрополитом. Князеві, який став на шлях жорстокого придушення сусідів і захоплення їхніх земель, потрібна була необмежена влада, беззаперечна підтримка церкви. Василь III став першим московським князем, який зазіхнув на митрополита. А вже його син Іван IV (Грозний) взагалі не шанував митрополитів. Ось як про це пише Г. П. Федотов:
«Якщо взяти 9 (дев'ять) ієрархів, що займали московську кафедру (митрополит. — В. Б.) за час Василя III й Івана IV (Грозного. — В. Б.), то ми побачимо, що з них лише троє вмерли у своєму сані. Ішпі були позбавлені його насильно або «добровільно» відреклися: один із них (св. Філіп) не лише звільнив кафедру, а й пішов із життя»… «Василь III міг замахнутися на те, перед чим зупинився його… батько. Митрополит Варлаам став першою жертвою нових стосунків. Коли прецедент було створено, користуватися ним почали з надзвичайною легкістю» [10, с. 18–19].
Так московські князі узурпували церковну владу і взяли на озброєння догму про богообраність московського царя.
Які ж землі до середини XVI століття «зібрало» Московське князівство?
«На північному сході були землі нинішньої Архангельської губернії. Вологодської та Олонецької; на північному заході — Новгородської й Псковської; на заході й південному заході московської держави (як хочеться бути державою! — В. Б.) лежала область Дніпра із сучасною Смоленською губернією і західна частина теперішньої Калузької губернії, частина Чернігівської губернії та західні повіти Орловської й Курської губерній. На півдні були степи взагалі без встановлених південних кордонів і з північним кордоном, що проходив по 55° північної широти, тобто збігалися з північною межею теперішніх губерній Калузької, Тульської, Рязанської, Тамбовської, Пензенської і Симбірської. Нарешті, на сході… був басейн Ками з її притоками — В'яткою, Чусовою і Білою» [4, с. 12 |.
«Із фортець, що захищали його (князівство. — В. Б.) з північного заходу, Смоленськ було набуто лише 1514 року, але він усе ще залишався номінальним центром литовсько-польського воєводства» [4, с.13]. 262
«Таке було володіння, до якого за царювання Івана IV (Грозного. — В. Б.) були приєднані разом із Казанню, Астраханню та їхніми областями землі по нижній, середній течії Волги, по Камі, В'ятці й по прибережжю Каспійського моря» [4, с. 15].
Зверніть увагу: до початку XVII століття Московське князівство займає тільки територію від Смоленська до Волги!
Роки «великого збирання земель російських», а насправді жорстоких завоювань, несли сусідам Московії страшні руйнування. «Інакше не могло й бути. Нова держава, як і всі області її, уявляють немовби суцільне бойовище» [4, с. 13].
За переможеними не залишалося жодних прав, жодної власності. Жорстокий поневолювач поводився, як древній варвар. Але це була нова, великоросійська нація, яка народжувалася.
«Майно населення підкорених областей (треба розуміти — народів! — В. Б.) конфісковувалося масово, конфісковані підприємства часто передавалися в інші руки. Це швидко змінило обличчя країни, включно із суспільними елементами й стосунками між ними. Нові прибульці були військовими людьми, і в своєму завойовницькому поступі, у зовнішньому зростанні Москва зберегла свій первісний характер — характер військової колонії в підкореній країні» [4, с. 13].
Як прийшли князі з дружинами в країну Моксель до фінських народів поневолювачами, так продовжували діяти і за останнього войовничого Рюриковича — Івана Грозного. Щоб не бути голослівним, подам опис походу Івана Грозного на Новгород у січні 1570 року, який вдруге повністю зруйнував місто:
«В холодний зимовий час Іван зібрався в похід, взяв із собою опричників і ціле військо. Вже на кордоні Тверської губернії почалася військова екзекуція, перед якою блідли жахи першого лівонського походу. Далі був систематичний розгром усієї області: від Клина до Новгорода цар залишив за собою пустелю.