Хто може знайти в опису живий народний зв'язок Новгорода, Твері й Клина з Москвою 1570 року? Навіть у XVI столітті не існувало взаємного зв'язку і взаємної довіри між народами, які проживали на просторі від Смоленська й Пскова до Волги й Ками.
Хоч би які «байки» не розповідали російські наукові мужі на потребу Російської імперії, на виправдання таких діянь московських князів, а пізніше царів, — жорстокому варварству виправдань нема.
Новгород своєю культурою, своїм історичним розвитком, своєю економікою стояв значно вище від деспотичної Москви й Московії загалом. Московські князі та боярство бачили в цьому постійну загрозу для себе особисто і для князівства. Вони, крім фізичної сили й жорстокості, нічим не відзначалися. У той час, коли Новгород мав півтисячолітні культурні та економічні зв'язки з Києвом і Європою.
Опис варварського розбою ще раз засвідчує: Московія загалом навіть у XVI столітті була країною не слов'янського народу, а більш жорстокого, підступного, який мав зовсім іншу психологію, інше історичне коріння.
Г. П. Федотов думки, аналогічні до наших, висловив значно раніше:
«Весь російський народ був не лише жертвою царя Івана, а й співучасником його злочинів. Один із древніх істориків смути бачив загальну народну провину в «божевільному мовчанні» перед царем. Але мовчанням не обмежувалося потурання злу… І монастирі намагалися приписуватися до опричнини, заради матеріальних благ. Ми бачили інтриганів-єпископів і ченців у справі св. Філіпа. Це були злочини окремих осіб. Але вже вся російська церква і вся російська земля (Московія. — В. Б.) відповідали за собор єпископів, який засудив святителя» [10, с. 84].
Ось такі «калачі» випік церковний собор. Він і сьогодні «випікає» аналогічну продукцію. Згадайте бодай так зване «відлучення» від російської церкви Патріарха Київського і Всієї України-Руси Філарета, який давно покинув їхню церкву.
Російська православна церква жорстокого розбою правителів Московії ніколи не засуджувала, якщо чинився «на благо держави Московської». Бандитське знищення чеченського народу освячене церквою і в 1860 році, і в 1944 році; промовчала церква і в 1995 році, коли знищувалися дощенту міста і села Чечні-Ічкерії.
Накласти анафему на російських розбійників патріарх і його митрополити забули.
Теперішній владика Алексій II не посмів засудити їх і відмежуватися від діянь московської влади заради все тієї ж ідеї «великої й неподільної держави Московської».
Коли відсієш вагомі факти від словесного сміття великоросійської історії, очам відкривається зовсім інша, цілком пересічна, замішана на розбої й брехні, картина становлення Московської держави.
Ми вивчаємо один за одним трагічні періоди Російської імперії. І бачимо, як кожна подія фальшувалася на догоду великодержавній ідеології, як спотворювалися факти, як із фальпіі робилися далекоглядні висновки. Але будь-яка облуда цієї імперії завжди мала певну мету. Якщо вона запущена — отже, щось повинна обґрунтувати.
Так сталося з брехнею про казанських татар, історію завоювання яких настала пора викласти. Визначімося: хто ж вони насправді, як з'явилися в «середині Великоросії», через що були поневолені одними з перших і чому «великороси» так жорстоко повелися з великим і прадавнім народом?
Знову опиратимемося на праці російських авторів, не тільки тих, які писали сотні років тому, а й сучасних.
1946 року відбулася наукова сесія при Академії наук СРСР, організована Відділенням історії й філософії АН СРСР, Інститутом мови, літератури й історії Казанської філії АН СРСР. Вона проводилася 25 і 26 квітня у «великоросійській» столиці Москві. На сесії розглядалося питання про походження волзьких (казанських) татар. Головний висновок наукового форуму, — до речі, не обнародуваний ніде в СРСР, навіть у Казані, — був приголомшливий для звичайної людини, яка вірить великоросійській міфології: татари, виявилося, зовсім не є татарами. Вони — нащадки і спадкоємці волзьких булгар, які живуть на Волзі вже понад тисячу років. Тобто вони є народом більш давнім, ніж самі великороси. Зрозуміло, останньої фрази на сесії не вимовляли та, можливо, навіть побоювалися цієї думки. Але істину встановлено, від цього немає куди подітися.