Друге: в часи Івана Грозного й пізніше московити виразно уявляли собі, що на берегах Балтійського моря нема «землі російської». Іван IV оголосив «час великого кровопролиття» в «землі Німецькій та Литовській».
А ось національний склад військ Баторія: «Військо Стефаново… складалося з… Німців, Угорців, Ляхів, стародавніх Слов'ян Галицьких, Волинських, Дніпровських, Кривських і корінних Литовців; Баторій… оголосив, що піднімає меч на Царя Московського, а не на мирних жителів (Балтії й Московії. — В. Б.)…» [І, том IX, с. 157].
Навіть М. М. Карамзін змушений був визнати, що до кінця XVI століття слов'яни від Новгорода і Пскова до Дністра і Дніпра виразно означили свою антимосковську політику, адже бачили в Московії жорстокого ординського спадкоємця.
Нагадаю читачам: усі європейські країни не визнавали за московським князем його царського титулу. Вони знали фактичний родовід московських князів і відверто звинувачували московитів в елементарній брехні та негідних вигадках.
У XVI столітті у великому Литовському князівстві, в Україні, ще жили князі старшої династії Рюриковичів, які стояли в династичному ряду значно вище від московських Рюриковичів. До одного з цих родів належала династія князів Острозьких, які, до речі, доблесно боролися проти Московії. Ми про це ще поговоримо.
Послухаймо російських істориків:
«Стефан писав (із Вільна 26 червня), що наша… (московська. — В. Б.)… грамота є підроблена; що Бояри Московські обманом включили в неї статтю про Лівонію; що Іоанн, кажучи про мир, воює цю землю Королівську та вигадав байку про своє походження від Кесарів Римських; що Росія (Московія. — В. Б.) беззаконно відняла в Литви і Новгород, і Сіверські області, й Смоленськ, і Полоцьк» [1, том IX, с. 157].
А далі:
«Похваляєшся своєю спадкоємною Державою, — писав Стефан: — не заздрю тобі, бо думаю, що краще достоїн-
ством надбати корону, ніж народитися на троні від Глинської, дочки Сигізмундового зрадника (нагадування про матір Івана Грозного, яка втекла з Литви. — В. Б.)… Засуджуєш моє віроломство оманливе, ти, автор підроблених угод, зміст яких змінений обманом і таємним додатком слів, бажаних єдино твоєму божевільному властолюбству!» [1, том IX, с. 171].
«Баторій не хотів далі говорити з нашими (московськими. — В. Б.) Послами, вигнав їх зі свого… стану і з насмішкою прислав Іоаннові видані в Німеччині (уже в ті часи! — В. Б.) Латинською мовою книги про Російських (Московських. — В. Б.) Князів і власне його царювання на доказ того, що древні Государі (Князі. — В. Б.) Московські були не Августові родичі, а данники Ханів Перекопських» [1, том IХ, с. 171].
Стефан Баторій нагадав Іванові Грозному, що його дід Іван III, як і всі його предки, «злизували кобиляче молоко з грив татарських коней» [4, с. 340].
Баторій у своїх листах говорив правду, яка вельми не подобалася російській правлячій еліті, що намагалася брехнею й підтасуваннями прихопити візантійську спадщину. Однак ні Європа, ні Кримська Орда брехливого домагання Московії не сприйняли. А як хотілося «російським державникам» царської величі вже з часів Івана Грозного! Та «велич» виявилася лише мильною булькою.
Васальна повинність Московії та Івана IV перед Кримською Ордою і родом Гіреїв підтверджена не лише Європою, а й російськими джерелами. Зокрема, істину повідав професор Московського університету С. М. Соловйов, коли писав про мир, укладений з Туреччиною 1700 року, про що ми вже згадували.
Російські історики складали історію імперії дуже хитро: лише пишучи про перемоги та досягнення, вони мимохідь згадували про колишні приниження. Коли ж викладали матеріал про сам період приниження і ганьби, то у відвертому словоблудстві ховали навіть очевидну істину. Це найважливіше правило «писання» й «викладу» російської імперської історії було вироблене в катерининськии час, поставлене під царський нагляд та цензуру і дотримувалося до горбачовських часів імперії, тобто до 1980 років.
Згадаймо: саме указом від 4 грудня 1783 року Катерина II повеліла «створити комісію під керівництвом і наглядом графа А. П. Шувалова для складання записок про древню історію, переважно Росії». Ішлося саме про твір російської імперської історії, для чого й «складалися записки», зведені в так звані «літописні зводи». Останнє слово при «складанні записок» залишалося за імператрицею. Ось в такий спосіб «створили» історію держави Російської, не зберігши ні єдиного оригіналу стародавніх літописів.