До речі, щоб довести цю істину, потрібно лише зробити незалежну експертизу паперу та чорнила так званих «літописних зводів» і впевнитися в часі «їхнього народження». Але повернімося в часи далекі.
Отже, до 1582 року Польща, Литва та Швеція, кожна зі свого боку, відвоювали у Московії раніше захоплені нею землі в так званій Лівонській війні.
Стефан Баторій, очоливши війська Польщі та Великого князівства Литовського, завдав Московії удару в зовсім несподіваному місці. Його війська обложили і взяли штурмом Полоцьк. А потім один за одним впали: Великі Луки, Невель, Озерище, Заволоччя, Холм, Стара Руса, Острів, замок Шмильтен і, як писав М. М. Карамзін, «Баторій розорив дерптську область аж до московських кордонів».
Військам Баторія відкрився прямий шлях і на Псков, і на Москву. 1581 року його війська осадили Псков і тримали його в облозі до січня 1582 року, тобто до укладання миру. Новгород був зруйнований самим Іваном IV 1570 року і лежав у руїнах. Одночасно з військами Баторія шведи завдали удару через Карелію, відвоювавши в московитів раніше захоплені: «Лоде, Фіккель, Леаль, Габзаль… саму Нарву… пізніше — Іван-город, Яму, Копор'є, Віттенштейн».
Ця поразка Московії, як пише М. М. Карамзін, «навіяла… такий жах на Росіян (московитів. — В. Б.), що вони справляли молебні в церквах, хай врятує їх Небо від цього ворога лютого. Принаймні Іоанн (Грозний. — В. Б.) був наляканий; не бачив сил і вигод Росії (Московії. — В. Б.), бачив лише ворожі й чекав порятунку не від мужності, не від перемоги, але єдино від Єзуїта Папського, Антонія (посланник Папи Римського. — В. Б.)» [1, том IX, с. 181 — 82].
Іван Грозний мав у Балтії армію в складі 57 689 осіб, у той час як армія Баторія мала в своєму складі не більше 17 500 осіб, а армія шведів — не більше 8 100 осіб. Навіть перевага у військах більш ніж удвічі не допомогла Московії в оборонній війні [1, том IX, с. 326, 330, 334, 336].
Такі реалії поразки Московії в Лівонській війні. Мир, укладений в сільській курній хаті селища Ківерова Гора, біля зруйнованого війною містечка Ям-Запольський, підтвердив кричущу відсталість Московії перед Європою кінця XVI століття.
Московія втратила все, що зуміла прихопити за 24 роки дикого розбою в Балтійському регіоні. Хочу розвіяти ще один запущений російськими істориками «доважок брехні», який стосується Івана Грозного.
Ми пам'ятаємо, як обурювався Стефан Баторій нахабними діями послів Московії, які вносили в раніше підписані договори відсебеньки, а найчастіше їх переписували і фальшували. Московитові тих часів було набрехати — що плюнути. Отож М. М. Карамзін в своїй «Історії…» переконує читачів, що під час підписання Ям-Запольского мирного договору Стефан Баторій нібито, щоб догодити послам Івановим і самому Іванові IV, підписав два різні договори: для Польщі — з титулом Івана — государ, князь Московський, а для Московії — з усіма титулами Івана IV, які той сам собі привласнив. Послухаймо московського «байкаря»:
«Нарешті, домовилися дати Іоаннові тільки в Російській (Московській. — В. Б.) перемирий грамоті ім'я Царя, Володаря Смоленського й Лівонського; у Королівській же просто государя (Московського. — В. Б.), а Стефанові титул Лівонського» [1, том IX, с. 185].
Дивно, але цілковита брехня підкидалася московською державною елітою з відвертим нахабством. Без найменшого докору совісті всіх майбутніх читачів мали за дурнів. Зауважмо: московити програли війну, благали Баторія підписати мир, погоджуючись на все, але, виявляється, нав'язали переможцеві умови, неприйнятні особисто йому. Московити настільки хитрі та розумні, а Баторій, у викладі великороса, настільки дурний і простакуватий, що дозволив московитам роздобути титул царя Лівонського. Чи не смішно?
Послухаймо цього ж автора, як він сам себе спростовує: «Стефан велів скінчити переговори (і, звісно, продовжувати війну. — В. Б.)… бачили крайність… не сміли вслухатися ІЬсударя, Єлецький і Олферьєв повинні були прийняти головну умову: тобто ім'ям Іоанновим відмовилися від Лівонії; поступилися Полоцьком та Веліжем» [1, том IX, с 184].
Такий «цар Московський», із «Лівонським додатком»!
Баторій не збирався з московитами ні жартувати, ні грати в «московські ігри».
Звісно, кожному читачеві мусить бути зрозуміло, що подібний «доважок брехні» можна було запустити в історію імперії лише через сотні років після тих подій, «складаючи» саму цю «історію» і рецензуючи матеріал на державному рівні, притім маючи змогу, щоб конфіскувати польський екземпляр стародавнього договору.
Адже після третього розділу Польщі 1795 року, коли Варшава з усіма музеями, архівами й сховищами увійшла до складу Росії, писати можна було все, що великоросійській душі забагнеться.