Аж до кінця XVII століття у московитові, у цих заборонах, у цих втомливо-розтягнутих церемоніалах церкви й московського прадавнього князя відчувався ще напівязичницький фінський елемент древньої лісової глухомані. І це в часи Петрарки, Боккаччо й Галілея в Італії, Бекона в Англії, Монтеня у Франції. А на порозі була доба Шекспіра, Сервантеса, Джордано Бруно, Декарта, Робера Етьєна, Дюкенуа…
«Мені дуже неприемно засмучувати моїх російських друзів, але вони справді занадто вимогливі. У половині минулого сторіччя (ХУЛІ століття. — В. Б.), за визнанням авторитетних мислителів, таких як Чаадаев, Герцен, у них нічого не було: ні національного мистецтва, ні літератури, ні науки.
Тепер же вони (московити. — В. Б.) хочуть усе мати зараз, і мати з XII століття!..
Похмурі склепіння монастирських келій дали цвіт безсоромної хтивості: це і є церква Василія Блаженного — втілення національного духу XVI століття» [4, с. 101–102].
Вище автор висловив дуже гірку, проте достовірну думку про небажання московських правителів привносити
освіту в своє князівство. Ось одна з причин князівської зацікавленості.
Ми знаємо, що збагачення московської скарбниці тривало найпростішими шахрайськими методами — жорстоким розбоєм і банальним злодійством. Послухаймо щодо цього оспівувача «московської державності» М. М. Карамзіна:
«… ярмо Татар збагатило казну Великокнязівську (московську. — В. Б.) обчисленням людей, установленням поголовної данини і різних податків, доти невідомими, які збирають нібито для Хана, але хитрістю Князів обертають на їхній власний дохід. Баскаків, спершу тиранів, а опісля мздоїмних друзів наших владителів, легко можна було обманути в складних рахунках. Народ скаржився, одначе платив; страх усе втратити вишукував нові способи надбання, щоб задовольняти користолюбство варварів» [1, том V, с. 197].
Ця думка ще раз підтверджує, що впродовж усього періоду татаро-монгольського існування, тобто до XVI століття, московські князі були особисто зацікавлені тримати народ в страшному неуцтві, щоб більше красти під маркою ханських податків. Московський князь і його «камарилья» самовільно встановлювали податки, обкрадали своїх підданих надміру, заодно обкрадали й ханів щодо данини.
Лише історична необхідність сприяє розвитку науки, освіти, культури, проведенню широкомасштабних реформ. Тут бачимо зворотне. Московські правителі, поставивпіи перед собою ціль збагачення, були зацікавлені в збереженні відсталості народу, щоб не мати опору. У грабежах під виглядом так званого «збирання землі російської» московський князь взагалі не зважав на мораль навіть дикого звіра — не чіпати зайвого. Він забирав собі абсолютно все. Такий історичний парадокс супроводжував Російську імперію до часу її руйнування.
Пригадайте: тільки з XVIII століття, коли Петру І знадобилися освічені люди для організації мореплавання, картографії, артилерійського обчислення, нарешті, для власного виробництва сучасної, на ті часи, зброї, заліза тощо, лише відтоді окремим прошаркам суспільства у примусовому порядку було велено здобути освіту. Саме велено, і в примусовому порядку. Для потреб імперії! Але 500 років житія в глухому закутку Європи, часи відсталості, варварства та дикості не минули марно. На реформи Петра І чекав жорстокий опір — як незатребуваність загальнолюдської культури в Московії. Адже й нині російська людина, як кажуть, мудра по шкоді, вона завжди має виправдання своєї відсталості, вона схильна до містицизму — так званої російської ідеї. І це закономірно. Всяка реформа в Російській імперії розроблялася не для поліпшення життя людини. Ні! Це завжди був вимушений захід заради продовження російської експансії. Трохи відірвімося від цілі розділу і простежмо головні реформи Російської імперії, починаючи від Івана Грозного:
— Реформи Івана Грозного були спричинені неможливістю ведення швидких широкомасштабних завойовницьких воєн. Протест московитів довелося душити опричниною й страшним деспотизмом московського князя. Ми знаємо, що всі старання Івана IV просунутися на захід були марні. І принесли численні на ті часи нещастя. Московія заради експансії Івана Грозного поклала на плаху понад три мільйони людських життів. Результат: провал у час Смути та животіння протягом сторіччя.