У такий же спосіб у Європи був запозичений «снаряд вогнепальний». Але навіть це запозичення мало характер відсталого застосування. Адже тільки для оборони міст московити до кінця XV століття почали застосовувати «вогнепальний снаряд». У жодному описі польових битв до середини XVI століття ми не знаходимо застосування в Московії гармат і пищалей. Усі битви велися на основі запозичених у татаро-монголів тактики, коли найкращою зброєю була стріла.
Лише наприкінці XV сторіччя в Москві з'явилися перші кам'яні споруди, зведені італійськими архітекторами на вимогу князівни Софії, дружини Івана III. Саме грекиня
Софія, яка прибула в Московію 1472 року і стала дружиною Московського князя, зажадала спорудити для неї кам'яні церкву, хороми та інше.
Був виписаний із Болоньї архітектор Арістотель-Фіоравенті, який і збудував 1479 року в Москві, у Кремлі, перший кам'яний будинок — церкву Успіння.
«… велика пожежа (1493 року) спопелила все місто від Св. Миколи на Пісках до поля за Москвою-рікою й за Сретинською вулицею… і взагалі не залишилося жодного цілого будинку, крім нової палати (побудував Петро Антоній 1491 року. — В. Б.) і Соборів (в Успенськім соборі обгорів вівтар, критий Німецьким залізом)» [1, том VI, с. 255].
Після пожежі московські князі знову оселилися в своїх дерев'яних хоромах.
Італієць навчив московитів шукати глину, придатну для випалу, «дав міру цегли, вказав, як потрібно обпалювати її, як розчиняти вапно, знайшов кращу глину»…
Усе, що в Московії робилося нове до кінця XV — у XVI столітті, робили іноземці. Саме вони для московитів мистецьки чеканили срібну монету, відлили Москві величезну цар-гармату, обпалювали цеглу, споруджували перші кам'яні будинки. Але запозичувалось у Європи тільки те, що забезпечувало збільшення військової могутності та звеличення самодержавства. Ще сотні років ніхто в Московії не впорядковував вулиць, не будував водопроводу, не думав про школи.
Послухаймо історика В. О. Ключевського:
«Московська немощена вулиця XVII ст. була дуже неохайна: серед бруду нещастя, ледарство і порок сиділи, плазували й лежали поруч; злиденні та каліки волали до перехожих про милостиню, п'яні валялися на землі» [5, с. 90].
Ось вона, велич Московії XVII століття! Ця відстала держава на сотні років повела в безодню багато народів, підкорених на той час.
Імперські «оповідачі історії» геть забрехалися, намагаючись возвеличити своє минуле і виправдати право підкорення сусідів. Як бачимо, все це було не благом, а величезною шкодою навітьросійському народові.
І в громадянській розбудові суспільства спостерігалося величезне запустіння. Той же М. М. Карамзін ось як підсумував «успіхи» Московії в цьому питанні:
«Взагалі з XI століття ми (Московія. — В. Б.) не просунулися вперед у цивільному законодавстві, але, здається, відступили назад до первісного неуцтва народів у цій важливій частині державного благоустрою» [1, том V, с. 203].
Підсумовуючи матеріал, мусимо констатувати: державне утворення, засноване на неправді, розбої та грабежі, саме собою на щось достойне не перероджується.
Шановні читачі!
Автор не міг завершити свій роман-дослідження кончиною династії Рюриковичів. Ми мали б незакінчений твір. Він не відображав би зв'язку часів — XIII століття з початком XXI століття. Недоруйнована або напівзруйнована імперія завжди має в собі потенційну можливість відродження. І автор вважав своїм обов'язком показати велику спадковість не тільки у справах, а й у цілях нинішньої еліти й правителів Московії та давньої Орди. Вони ж бо й нині мислять по-золотоординськи.
Доки московська влада, московська еліта й російська держава не покаються за сотні років цілеспрямованого винищування народів: латишів, литовців, українців, татар, казахів, узбеків, калмиків, чеченців та всіх інших, — відродження самого російського народу не відбудеться. Московську державу і її владу й надалі вабитиме раніше вторована дорога. Лише Покаяння за вчинене дасть російському народові порятунок.
Однак чимало умів Московії відкидають думку про Покаяння в принципі. Вони з неабиякою ретельністю, з відвертим цинізмом та нахабством і нині проповідують необхідність «повернення втрачених земель».
Згадайте: велика татаро-монгольська імперія простиралася від стародавнього Китаю й Тихого океану до зелених Карпат і Дунаю. Війська хана Батия пройшлися по всій Східній Європі й Балканах. А з півночі на південь імперія тяглася від Льодовитого океану до Індійського. Війська Чингісидів підкорили не лише Китай, а й Сирію, Персію, Туреччину, Кавказ.