Затятий прихильник «великої й неподільної», він розуміє, що є речі, втративши які, Росія вже ніколи відродитися в імперію не зуміє. Ось чому він так люто «підспівує» бодай союзу чотирьох: Росії, Білорусії, України і Казахстану. В цій ідеї криється секрет: зберегти ядро імперії, а інші «шматки» згодом приростуть.
Він тепер зізнається: «я переконаний супротивник «панславізму»: це завжди був для Росії замах не під силу». Бачите, він не засуджує саму ідею підкорення Росією слов'ян, а констатує лише — не берімося за непосильне, бо надірвемося.
Знаючи, як повільно і важко, але невідворотно відбувається становлення нових незалежних держав, які розірвали пута імперії, Солженіцин як махровий піовініст вдається до словесної диверсії, щоб підірвати стабільність цих держав, виграти час, нацьковує одних на інших.
Варто й нині остерігатися «державників» типу Солженіцина. їм уже вкотре ввижається «велика і неподільна». Такі ось солженіцини та лужкови будуть все робити для створення як не нової, то бодай старої «в'язниці народів».
Повернімося до конкретних домагань Солженіцина. Однак не будемо схожими на Олександра Ісайовича, який напирає тільки на совість і бездоказові «істини».
Отже, в газеті «Комсомольская правда» від 23 квітня 1996 року відтворена телефонна розмова Олександра Ісайовича з читачами газети під заголовком «Розмови з Олександром Солженіциним». Що цікаво: із викладу розмови в газеті, жодна людина, яка телефонувала, не поставила Солженіцину питання про його ставлення до України. Відповіді на питання підходили до кінця, час розмови з читачами закінчувався, і тоді пан Солженіцин, побачивши, що питання не дочекається, за власним бажанням узявся лити бруд на, здавалося б, дружню державу.
Однак варто зауважити, що цього разу пролунала нова думка, запозичена лауреатом у Катерини II. Відбулося імперсько-шовіністичне єднання імператриці з письменником. Віруючій російській людині кінця XX століття цілком згодилися шовіністичні думки «розпусної баби» кінця XVIII століття. Що значить — «імперська потреба»!
Послухаймо Олександра Ісайовича:
«Відколота Галичина, яку Олександр І просто не подбав повернути в Росію (Галичина ніколи Російській імперії не належала — таке Солженіцинське словоблудство! — В. Б.), Австрія віддала б її охоче — там протягом півтора сторіччя насаджувався (ким насаджувався — Солженіцин скромно мовчить. — В. Б.) антимосковський, антиросійський характер. Він сьогодні володіє українськими шовіністами (так голослівно письменник перекладає свою хворобу на інших. — В. Б.), які тероризують і заглушили українське населення (яка «отеческая» турбота про українців! — В. Б.), провели доволі фальшивий український референдум 1991 року».
Бачите, як відверто дисидент викладає свої думки: ось якби задушили росіяни Галичину на початку XIX століття, ніхто б не посмів заважати Росії зросійщити решту «малоросів». Бо ж оці незросійщені українці — галичани — взяли та й провели «фальшивий референдум». Мовляв, «затероризували» всіх українців від Харкова до Львова і від Сімферополя до Києва.
Сподіваюся, читачі відчувають усю глибину Солженіцинської ненависті до українців і української держави. Думка про існування української держави доводить Солженіцина до нестями. Йому начхати на волевиявлення народу України, до речі, й російськомовного в тому числі. Солженіцинський шовіністичний дух не приймає результатів народного волевиявлення, які йдуть на шкоду Російській імперії, навіть у тому випадку, якщо за Українську державність голосує понад 90 % тих, хто має право голосу.
Нагадаю панові Солженіцину справжнього автора вкраденої ним думки: «Увійшов із поштою після Пушкіна. Казали (Катерина II казала. — В. Б.), що «… згодом потрібно виміняти в Імператора (Австро-Угорської імперії. — В. Б.) Галичину: вона йому не до речі, а потрібна прибавка до Угорщини з володіння Турецького» [23, с. 286].
Тут подані слова, сказані особисто Катериною II 4 травня 1793 року і записані її статс-секретарем. Пан Солженіцин повторив думку стару-престару, думку злодійської династії Романових, яка принесла на землю України рабство в XVIII столітті.
Солженіцин не став дорікати Катерині за невиконання власної стратегічної мети. Нобелівський лауреат мислить глибше — претензію висловив Олександрові І. Мовляв, бабуня поставила велике завдання: знищити український народ, зросійщити, назавжди привчити, що він «молодший брат» «великоросів», а Олександр І після перемоги у війні з Наполеоном мав таку можливість — заарканити Галичину, та пропустив нагоду. Як тут не поскаржитися на дурня-імператора.