А ви, Олександре Ісайовичу, з професорським апломбом намагаєтеся переконати звичайного громадянина в тому, що землі Чечні-Ічкерії «на північ від ріки Терек» — козачі. Сподіваюся, хоча б тепер ви розумієте свою духовну спорідненість із паном Жириновським, основану на «праві миття російського чобота у річці Терек».
Отже, пане Солженіцин, закінчимо звертатися до ваших «словесних шедеврів», які смердять шовіністичною гнилизною. Відволічемося й поглянемо на саму Росію.
Послухаймо російського академіка:
«Василь Осипович Ключевський (російський академік початку XX століття. — В. Б.), приміром, указав зовсім на іншу причину, яку чомусь мало хто зберіг в пам'яті — «генеалогічне положення московських князів»: будучи молодшою гілкою (Рюриковичів. — В. Б.), вони не могли претендувати на отримання великокнязівського ярлика. Звідси їхня ставка на Орду, підступництво у взаєминах між собою й жорстокість стосовно інших російських земель.
Міркуючи про те, чому перемагали і перемогли саме князі московські, — хоча вони ні розумом, ні полководницьким даром не відзначалися, в порівнянні, наприклад, із блискучими галицькими князями Юрієм Дмитровичем і його сином Дмитром Юрійовичем Шемякою, — чимало наших російських істориків відзначали, що перемога далеко не завжди буває за талановитими, процвітаючими й багатими. В роки Шемячиної смути — протиборство Василя II Темного і галицьких князів (коли, зауважимо, доля Росії могла б скластися інакше) — перемогли нещасні, задавлені нестатком мужики та хижі грабіжники з Государевого двору. Спаяні єдністю своєкорисливих цілей, ці княжата, бояри й діти боярські створювали свої багатства шляхом захоплення, полону, продажу своїх же співвітчизників у холопство на східних ринках. У цих умовах лише сильна і войовнича влада могла забезпечити своїм служивим людям і землю, необхідну для того, щоб із неї мати хліб насущний, і челядь, яка повинна була її обробляти й поповнювати кадри військових і адміністративних слуг, і гроші, які можна було витрачати на заморські вина й тканини, і вітчизняне озброєння. Але землю треба було захопити в сусіда, гроші відняти в нього ж.
Одне слово, об'єднання, а точніше сказати — завоювання Русі Москвою було умовою й засобом виживання величезного московського військово-служивого люду. Ця маса спраглих розлилася по Русі, створивши генезис Московської влади (а це і є Російська влада!), густо замішаний на крові» [14, с. 121].
Як схоже на вчорашній і нинішній час! І ви, Олександре Ісайовичу, серед цієї «спраглої маси».
Посидьте, пане Солженіцин, в альтанці, заспокойтеся і покиньте свої думки про відродження Російської імперії «хоча б із чотирьох республік». Зрозумійте — менталітет української людини відрізняється від описаного вище — московського. Хоч би як це вам не подобалося, але в російського і українського народів — різне коріння. Український народ сформувався на базі слов'янських племен: полян, сіверян, деревлян, тиверців, дулібів тощо. Читайте професора О. О. Шахматова! Російський народ сформувався на території північніше від Оки, на базі фінських племен: мері, муроми, весі, печори, мещери, мокші. Пізніше в нього влилася чимала частка татарської крові.
Доля-лиходійка була дуже жорстокою до українського етносу. Його з усіх боків рвали на ошмаття: з північного сходу — московити, з північного заходу — поляки, із заходу — австрійці, угорці, з півдня — татари. Всі тягайся до українського хліба, до української душі. Ваша Російська імперія була найбільш жорстокою і нещадною до українського народу. Вона усвідомлено, без найменшої підстави, вкрала у Києва і українського етносу саме слово — Русь і привласнила його Московії, котра на початку XVIII століття у всій Європі і в самій Москві звалася — Московією, або Московською державою, а народ — московитами (москалями).