Як бачимо, професор Ключевський дуже вдало підсумував думку, як за допомогою монастирів і ченців з фінських племен утворилася нація великоросів.
Бажано лише відсіяти «професорську полову», ніби мимохідь розсипану. Спочатку він пише: «край, подекуди зайнятий дикунами фінськими», але незабаром сам себе уточнює: «багато було тоді нехрещених людей за Волгою». Ми знаємо — вся земля цього великого краю була заселена фінськими племенами, звісно, їх було дуже багато, порівняно зі сторонніми людьми, які «тіснилися тут на поодиноких розчищених серед лісу й боліт смугах зручної землі».
Навіщо авторові потрібна була маніпуляція, відомо. Необхідно «розбавити» фінські племена слов'янськими, як пише професор, — «росіянами», хоча сам уже давно визнав, що російського народу ще й близько нема. Але якось треба пояснити появу «великоросів» із фінів і татар. Ото й старається автор: два факти правди, два — брехні. На цю брехню Російської імперії ми знову звертаємо увагу. Хочеться наголосити ось на якій думці, висловленій професором. Він пише: «Так створювалася верхньоволзька Великоросія дружними зусиллями ченця і селянина…»
Якщо згадати, що слово «селянин» у російській мові є перекрученим варіантом слова «християнин», нам стане зрозуміло, хто створив Великоросію. Чернець і християнин, він же хрещений ченцем — фін. Слід лише пам'ятати, що й за 300 років «основою населення великоросів скрізь було фінське плем'я».
Таким чином, В. О. Ключевський своїм повним виданням «Курсу російської історії» підсумував усю історичну науку Російської імперії. За ці праці Російська Академія наук у 1900 році обрала В. О. Ключевського дійсним членом. Він був винятково близький до царської родини. Саме йому довірив цар Олександр III викладати історію Західної Європи і Росії хворому царевичеві Георгію. Не забудемо й видатного афоризму Ключевського: «На Заході церква без Бога, в Росії Бог без церкви». Щоправда, академік висловив цю думку в щоденниках. Але вона збереглася для нащадків.
Звинувачувати В. О. Ключевського в антицерковних настроях не випадає — десятки років він був професором Російської духовної академії. У цьому й полягав парадокс російського вченого мужа: не дозволяв йому великодержавний національний дух робити історично вивірені зауваги і висновки. Російського історика завжди схиляли й схиляють нині до брехливих історичних передумов, до брехливих історичних висновків. Інакше доведеться визнати: історія його держави вигадана і перекручена; в історичному сенсі — це жорстока держава-завойовник, яка сколотила імперію на крові та брехні.
Отож запідозрити академіка В. О. Ключевського в антиросійських настроях аж ніяк не випадає. Надто вже «нечистим» матеріалом доводилося йому користуватися.
Звернімося до ще одного підтвердження нашої думки — про мізерно малу частку слов'янського начала у великоросійській людині.
Ось що пише В. О. Ключевський:
«Глибока юридична і моральна прірва лежала між давньоруським паном та його холопом: останній був для першого за законом не особою, а просто річчю. Слідуючи споконвічному тубільному звичаю, а може, і греко-римському праву, яке не вважало злочином смерть раба від побоїв пана, російське законодавство ще в XIV ст. проголошувало: якщо пан «согрішить», невдалим ударом уб'є свого холопа або холопку, за це його не піддавати суду і відповідальності» [5, с. 82].