Особливо наголошую: професор Шахматов звернув нашу увагу на загрозу Києву зі сходу та з півдня. Саме така загроза при формуванні української нації існувала в X–XIII століттях. Пізніше, коли почалася навала поляків, з'явилася загроза із заходу, але на той час українська нація була сформована.
І варто не забувати ще про один фактор: після навали Батия слов'янські племена не могли мігрувати назустріч завойовникам. І пізніше, у XIV–XVI століттях, не могли волелюбні слов'янські племена з території України мігрувати в Московію у золотоординське ярмо. Незаперечна істина помітна кожному неупередженому дослідникові.
Розвалилася й ця так звана «теорія» великоросів — про переміщення слов'янського населення Подніпров'я в Московію. Дослідження академіка О. О. Шахматова спростували велику брехню. Згадаймо: саме слов'янські полки українців і литовців у 1362 році остаточно розгромили монголо-татар на Синіх Водах. Московія і її правителі ще 200 років цілували «опудало» на вірність ханові, тоді як Україна вже здобула свободу національного розвитку.
Варто також спростувати постулат про міграцію населення Новгорода і Пскова в Московію. Згадаймо, як писав псковський літописець: «вислав наших братів і сестер у місця далекі, де не бували ні батьки їхні, ані діди, ані прадіди». Тут наведено слова літописця про знищення й виселення псковитян у 1510 році. Прадавній очевидець спростував брехню великоросів.
Не витримала критики і розвалилася гіпотеза великоросів про «великоруськість» предковічного Києва і киян — полян. Її творці Погодін і Соболєвський змушені були самі відмовитися від великої примхи. Надто вже запізнилися великороси із запуском цієї брехні.
«Великоруськість» Києва О. О. Шахматов спростував такими словами:
«Ми повинні рішуче відкинути думку про те, що Київщина була в давнину населена не предками сучасних малорусів (українців), а предками сучасних представників інших руських народностей. Шукати в X–XI столітті (і пізніше! — В. Б.) біля Дніпра великоросів є справою марною, бо великоросійська народність походження нового…» [12, с. 52].
Резюмуючи, академік О. О. Шахматов заявляє: «Уся група малоруських (українських. — В. Б.) сучасних говорів значно цілісніше, ніж усі інші (білоруська і великоросійська. — В. Б.), зберегла свій зв'язок із древньою групою відповідних їй говорів на споконвічній території».
Таким чином, ми виявили істини, доведені самими великоросами. Ось вони:
1. Починаючи зі стародавніх часів, на території сьогоднішньої України жили споріднені слов'янські племена, які в процесі історичного розвитку утворили самобутній слов'янський народ — українців.
2. Великоросійський народ ніколи не мав родинного коріння з українським. Він утворений на базі фінських племен, які відтак змішалися з булгарським і татарським етносами. І постав він значно пізніше.
3. Повертаючись в історичне минуле, ми повинні з належною твердістю відкинути брехливі твердження великоросійських істориків про переміщення слов'янських племен із басейну рік Дніпра і Дністра в райони Оки, Мещери і Верхньої Волги в період X–XVI століть.
Не було історичної потреби слов'янським племенам (українцям) утікати в непрохідні, незвідані нетрі й драговину за тисячі кілометрів від рідної землі предків. Їм досить було «відсунутися» зовсім трохи від завойовників, які приходили зі сходу і півдня, у свої власні лісові масиви, що простягаються й нині на тисячу кілометрів від Чернігівської до Львівської землі. А в минулі часи, 700–900 років тому, лісові масиви української землі (Русі) сягали значно південніше.
Глибоке вивчення говірок української мови свідчить про збереження національного етносу на національній території.
Автор цієї книги мав ще одну можливість (яка буквально випадково випала йому) простежити підтвердження висловлених вище думок.
На початку шістдесятих років, у часи першої радянської відлиги, завдяки колишньому керівникові України Петрові Шелесту, було видано видатну національну серію досліджень «Історія міст і сіл УРСР». Ясна річ, у цих виданнях не обійшлося без великоросійського прокомуністичного впливу. Іншого тоді не могло бути. Імперія великоросів суворо стежила, щоб її постулати про «первородство» і «велич» неухильно сповідували. І в цьому сенсі «Історія міст і сіл УРСР» наскрізь фальшива.