За старих часів у Московії траплялися бійки більші від Невської, коли на свята йшло битися село на село. Таких «битв» за сотні років проведено десятки тисяч, у тому числі з інородцями, але жодному великоросійському історикові не спало на думку назвати ці бійки битвами. Та ще й доленосними.
Не варто забувати, що князь Олександр від народження був хворобливим і до бійок не здатен.
Майже такого самого рівня була «битва» Олександра з німцями й естами 5 квітня 1242 року на Чудському озері. До речі, Іпатіївський літопис просто не підтверджує її «буття».
«У рік 6750 не було нічого», — мовить літопис. Тим часом, рік 6750 — це 1242 рік.
За даними Ордену, Чудська сутичка все-таки відбулася, втрати Ордену становили 20 лицарів убитими і 6 лицарів полоненими. Однак про розгром не йдеться. Такий масштаб «Чудського побоїща».
Знову ж таки, навіщо ця брехня російській історії? І тут усе більш ніж зрозуміло.
Олександр, так званий Невський, народився приблизно 1230 року, в 1238-му його забрав хан Батий в аманати (тобто в заручники), інакше його батько Ярослав Всеволодович не отримав би великокнязівського престолу. Князь же Ярослав після повернення Батия з Європи в 1242 році був відправлений у Каракорум, де, до речі, ні хан Батий, ні його син Сартак, ні Олександр Невський участі в коронації великого хана Руюка не брали.
Ми про ці події повідаємо читачам у подальших розділах. Тому повернімося до Олександра.
Пробувши в Орді у Батия з 1238 до 1252 року, коли був посланий на великокнязівський престол у Володимир, Олександр не брав участі в жодному із серйозних боїв. Але так склалося, що саме він став родоначальником московських князів. Через це довелося шукати «перемоги», інакше предок великоросів-государів виставлявся в досить непривабливому світлі.
Після таких фактів мусимо розуміти бажання московської еліти приховати справжній час появи Москви і Московського князівства, а також бажання «облагородити» родоначальника Московії — Олександра Ярославовича, тим паче, що у київській землі в ті роки діяв справді славетний Данило Галицький, і це зафіксували історики та літописи Європи.
Історія Російської держави почала письмово викладатися, власне кажучи, з XVIII століття, під найсуворішим «оком» і за велінням государів. Московські царі навіть думки не припускали, щоб повідати світу про татаро-монгольське походження своєї державності. У тому й полягала таємниця, яку велено було приховати, завуалювати вимислами.
Саме хан Золотої Орди внук Батия Менгу-Тимур дозволив заснувати поселення Москва під час третього перепису суздальського населення, проведеного 1272 року. А в 1277 році, коли Данило (син Олександра Невського) досяг повноліття (за татарськими законами в 16 років), він посадив цього князя на «московський престол».
Нагадаю, що в 1257 році татаро-монголи, «ці дикі варвари», як сотні років твердили великороси, провели другий перепис поселень і населення в суздальській землі під керівництвом Олександра Невського. Перепис проводили чисельники зі ставки хана, але військове забезпечення операції здійснював князь володимирський — Олександр Невський. Москва як поселення того року не була зафіксована, і князя на «московський престол» не посадили. Хоча йшлося про величезні, як на ті часи, доходи.
Ось що зафіксував Плано Карпіні, який побував у Києві в 1246 році:
«Інших же, за своїм звичаєм, перелічив, наказуючи, щоб кожен, як малий, так і великий, навіть одноденна дитина, чи бідняк, чи багач, платив таку данину, а саме, щоб він давав одну шкуру… ведмедя, одного чорного бобра, одного чорного соболя, одну чорну шкуру… дохорі, і одну чорну лисячу шкуру. А кожного, хто не дасть цього, слід відвести до Татар, і він ставав їхнім рабом» [8, с. 33–34].
Такі порядки були і в суздальській землі. Тому «байки-облуди» істориків цілком недоречні. Золота Орда підтримувала порядок та дисципліну на належному рівні. Після означеного подушного перепису (1257 рік) заборонялося переміщення населення без дозволу і відома татаро-монгольських баскаків. За цим суворо стежили, не забуваймо, йшлося про доходи самої Золотої Орди, яка була в ті роки у розквіті сил.
Повернімося, однак, до так званого Олександра Невського. Слід зауважити, що значною мірою про «велич» Олександра подбала Російська православна церква, увівши його в сан «святаго». Але про це особлива мова.