М. М. Карамзін значно перевершив О. І. Мусіна-Пушкіна:
«Я шукав найдавніші списки… У 1809 році, оглядаючи древні рукописи покійного Петра Кириловича Хлєбнікова, знайшов я два скарби в одній книзі: Літопис Київський, відомий тільки Татіщеву, і Волинський, раніше нікому невідомий… За кілька місяців дістав я й інший список: він належав колись Іпатіївському монастирю і зберігався в бібліотеці С.-Петербурзької Академії наук між Дефектами» [1.том І, с. 24].
Сподіваюся, читачі розуміють всю комічність становища. Виявляється, і Катерина II, і митрополит, і єпископи, і всі підручні імператриці були найбільшими «недоуками». У них, як то кажуть, під рукою були прадавні «літописні зводи», а вони їх не помітили, Єпископи не знали, яка стародавня література перебуває в монастирях, O. В. Храповицький «не зволів» заглянути в бібліотеку Академії наук. А співробітники Академії, котрі писали оди Катерині II, не вдали власної бібліотеки,
Природно, всі ці «пошуки» Мусіна-Пушкіна і Карамзіна з погляду сьогодення виглядають елементарною брехнею, Усі «наново розшукані» зводи, як близнюки-брати. «виготовлені на одній колодці» чи «катерининськими хлопцями», чи «першовідкривачами», Кожен із «новознайдених» літописних зводів мав своє уточнення або «додавав» до київської старовини нову «великоросійську» землю; тверську, рязанську чи московську,
Але всі «новознайдені» літописні зводи пройшли нещадну цензуру, Необхідно усвідомити — Катерина ІІ в питанні видання літератури, особливо церковної та історичної, була надзвичайно жорсткою,
Послухаймо російське джерело:
«Увійшов із поштою після Пушкіна. Казали, що Єлагін дивується, звідки зібрано родословні древніх Князів Руських, і багато чого у себе в Історії поправив…
Тут мовиться про родословні Великих Князів, складені Государинею» [23, с. 286].
Запис зроблено 4 травня 1793 року, тобто після видання «катерининського літописного зводу» в 1792 році.
А щоб шановні читачі не мали сумніву, подам ще одну виписку із книги статс-секретаря:
«25 липня (1787 рік). Наказано написати в Москву (указ Імператриці), щоб заборонили продаж усіх книг, до святості дотичних, які не в Синодальній друкарні друковані» [23. с 35].
А оскільки в російській історії чимало її діячів православна церква канонізувала, одразу стає зрозумілим, що та література підпадала під подвійну цензуру — державну й церковну. І та цензура «перетекла» у більшовицьку.
Ось підтвердження цього:
«Ваше преосвященство (митрополит Платон. — В. Б.)… Необхідно, і з поліцейськими нашими установами узгоджено, щоб книги з його, Новікова, та інших вільних друкарень виходили не інакше, як після належної цензури, а оскільки чимало з них стосуються закону і справ духовних, то Ваше преосвященство не забариться визначити одного або двох із осіб духовних, учених і посвячених, які б, разом зі світськими, для зазначеної цензури призначеними, всі подібні книги випробовували і не допускали, щоб тут скрастися могли розколи, колобродства та усякі дурнуваті тлумачення, щодо яких немає сумніву, що вони не нові, але старі, від ледарства і неуцтва поновлені» [20, с. 124–125].
Тут подається офіційний наказ імператриці, посланий митрополитові Платону в Троїце-Сергієву лавру. Не будемо забувати, що він, сподвижник Катерини II, провів при дворі імператриці десять років і отримав сан митрополита з рук Катерини II, найвищий на ті часи сан Російської православної церкви. Причому, будучи при дворі, Платон уперше в імперії написав, під наглядом Катерини II, книгу «Церковна Російська Історія».
Так імператриця Катерина II і митрополит Платон «упорядкували» назавжди російську церковну і державну історію, увівши брехню під державний захист. Але на цьому не закінчилося придушення всього живого в імперії.
«16 вересня 1796 року був оголошений указ Катерини II про заборону «вільних друкарень» і про запровадження більш жорсткої цензури. У ньому мовилося:
«Приватними особами заведені друкарні, щоб не допускати зловживань… скасувати… Жодні книги, складені або перекладні в державі нашій, не можуть бути видані хоч би в якій друкарні без нагляду однієї з цензур, засновуваних у столицях наших, і схвалення, що в таких творах або перекладах нічого закону Божому, правилам державним і благопристойності супротивного нема».
При цьому в кожному окремому випадку встановлювалася потрійна цензура — вона складалася з однієї духовної та двох світських осіб» [26, с. 132].
Якщо хтось гадає, що всі ці «літописні зводи», «знайдені» після смерті Катерини II, були плодами вільнодумства або наукового осмислення минулого, він дуже помиляється. То були «державні, проімперські» писання. Але це — не головне. Маючи першоджерела, будь-хто зацікавлений, звернувшись до них, міг встановити істину сам.