Угледівши великих татаро-монгольських предків Москви й Московії, М. М. Карамзіну нічого не залишалося робити, як «шукати» новий «літописний звід», аби бодай саму появу поселення Москва зафіксувати раніше від навали татаро-монголів.
І в 1809 році він «знаходить» так званий Іпатіївський літописний звід. Мовляв, погляньте, самі київські літописці зафіксували нашу появу на світ Божий.
Саме в Іпатіївському літописному зводі, де вміщено київські і галицько-волинські літописи, вперше згадується слово «Москва». Я сподіваюся, читачі розуміють усю облудність і комічність таких «пошуків», таких «знахідок». Брехня безкінечна.
Та й сам Микола Михайлович Карамзін не соромився в цьому зізнатися. Ось що він писав про історію взагалі та свою зокрема:
«Але Історія, кажуть, сповнена неправди: скажімо краще, що в ній, як у справі рук людських, буває доважок брехні, однак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить для нас, аби скласти собі загальне уявлення про людей і діяння» [1, том І, с. 18].
А далі здогадуйтеся, скільки «доважку брехні» підкинув автор «Історії держави Російської».
Однак повернімося до Іпатіївського літописного зводу.
Ось як передав М. М. Карамзін слова Юрія Довгорукого, сказані нібито в 1147 році:
«Прийди до мене, брате, в Москву» [б, с. 132].
То звертання князя, який не мав свого наділу в Русі, до Новгород-Сіверського князя Святослава Ольговича. І з подачі М. М. Карамзіна Новгород-Сіверський князь рушив заради «рюмашки» у «тридесяте царство» за тисячу кілометрів через непрохідні ліси та драговини, щоб «засвідчити» появу «Москви».
Не варто забувати, що в ті далекі часи такі «подорожі» дуже дорого обходилися і потребували чималих жертв.
Подальші російські історики самі розуміли цілковиту безглуздість твердження про заснування Москви в 1147 році, ніби за завданням. Тому в наступному зводі пишеться:
«У 1156 р., за літописом, князь Юрій Довгорукий «заложи град Москву» нижче устя Неглінної…» [6, с. 132].
Суть нової вигадки полягає в тому, що у 1156 році Юрій Довгорукий, незадовго до цього повернувшись до Києва, був великим київським князем і сидів у Києві до своєї смерті, що сталася 1157 року. Навіщо йому знадобилося за тисячу кілометрів від Києва за рік до смерті «закладати Москву» — залишається великою загадкою.
Таку історію Російської імперії з великим «доважком брехні» залишила після своїх «вправлянь» Катерина II та її «Комісія». Як бачимо, в жодному історичному першоджерелі, крім надуманих ««катерининських літописних зводів», не зафіксований час появи поселення Москва до кінця XIII століття. І не міг бути зафіксований!
Аналізуючи процес складання «літописних зводів», професор В. О. Ключевський спробував підвести під нього наукову базу:
«Із часом під руками давньоруських книгарів накопичувався значний запас приватних і офіційних місцевих записів… ті ж, які працювали після первинних місцевих літописців, збирали ці записи, зводили їх у цільну — рік за роком — розповідь про свою землю, до якої від себе додавали описи кількох подальших років… При подальшому переписуванні ці зведені літописи скорочувалися або розширювалися, доповнюючись новими звістками і вставками цілих сказань… Шляхом переписування, скорочень, доповнень 1 вставок нагромадилася важкодоступна для огляду кількість списків,
Первинні записи (першоджерела, — В. Б.), що велися у різних місцях нащої батьківщини, майже всі зникли; але вціліли (наче на спеціальне замовлення! — В. Б.) складені з них літописні зводи» [6с. 17–18].
А як «літописні зводи» були «знайдені», коли, навіщо і ким, — ми вже довідалися вище,
Однак не варто гадати, що Катерина II стала першою людиною, яка написала «власну» російську історію,
До сходження Катерини ІІ на престол у І762 році один із сучасників Петра І — Андрій Іванович Лизлов, який помер 1696 року написав близько 1692 року «Скіфську історію», Саме в цій праці А, І. Лизлов уперше спробував викласти історію майбутньої Росії (у ті часи вона називалася Московією), її відносини з Києвом і Золотою Ордою, «Скіфська історія» охоплює період від найдавніших часів до кінця XVI століття,
Ось що пише ВРЕ:
«Л(излов) використав велике коло джерел та історичних) тв(орів) (літописи, хронографи, розрядні книги, варіанти «Казанської історії», укр(аїнські) іст(оричні) праці, польсько-литов(ські) хроніки, тв(ори) латинсько-італ(ійських) та ін(ших) авторів)» [9, том 15, с. 84].
«Скіфська історія», хоч як дивно, не була видана до 1776 року і поширювалася в рукописі. Випустив книгу дуже малими накладами у 1776 і 1787 роках знаменитий видавець М. І. Новіков.