Ось так просто, за рік після смерті Щербатова, і листопада 1791 року імператриця обізвала князя майже дурнем, Я гадаю, читачі здогадуються про причину,
І останнє, про що хочу повідомити читачам у цьому розділі. Ось слова німця Августа Людвіга Шлецера, який працював у Росії з 1761 до 1767 року:
«У 1720 р. Татіщев був відряджений (Петром І. — В. Б.) до Сибіру… Тут він знайшов у одного розкольника дуже древній список Нестора. Як же він здивувався, коли побачив, що той принципово відрізняється від попереднього! Він гадав, як і я спочатку, що існує лише один Нестор і один літопис. Татіщев поступово зібрав десяток списків, із них і повідомлених йому інших варіантів склав одинадцятий…» [31, с. 47].
Не висуватиму стосовно цього якихось своїх версій, як не вважаю за потрібне підтримувати існуючі. Будь-якій людині зрозуміло — у контексті «Повісті минулих літ» замішано чималий «доважок брехні». Суть проблеми я бачу в іншому: чи не здається дуже дивним той факт, що до нас не дійшли навіть Татіщевські «першоджерела»? Бо ж були вони в руках А. Л. Шлецера, а отже — і в Катерини II. Цьому не варто дивуватися, такі «дивацтва» супроводжують російську історію повсюдно.
А. Л. Шлецер був першим іноземцем, який видав за межами Російської імперії, а саме в Німеччині, своє наукове дослідження під назвою «Нестор». Мені не вдалося ознайомитися з доробком А. Л. Шлецера, тому вести мову про нього не маю підстав.
Однак повернімося до писання історії Катериною II та її «Комісією».
Гадаю, саме після повеління Петра І, який перетворив Московію на Російську державу, еліта Московії почала замислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. З появою на російському престолі Катериини II, європейськи освіченої людини, правлячій еліті вдалося загнати сюжет московської історії в задане проімперське русло, поцупивши у Києва його законну назву «Русь», приписавши це ім'я фіно-татарському етносу Московії. Усе було обґрунтовано «за потребою»:
1. Брехливо облагородили Олександра, так званого Невського.
2. Склали міф про Москву, приховавши правду про її татаро-монгольських прабатьків.
3. Вірного захисника єдності Золотої Орди Дмитрія Донського перетворили на захисника «незалежності Московії».
4. Тощо…
«Літописні зводи» тисячами заполонили російську історичну науку, а одиничні першоджерела зникли безвісти. І змусили нас вірити цьому фокусові й облуді.
У цьому розділі повернемось у XIII століття суздальської землі, яке так цікавило Катерину II, дуже таємничий період в історії Російської держави. я б навіть сказав — найбільш прихований. Дослідимо, який ще «доважок брехні» залишили в спадщину нащадкам великоросійські «автори історії». Адже саме там був початок становлення Московії її «державними зачинателями».
Сподіваюся, ми пам'ятаємо, як незадоволена була Катерина II з утечі князя Володимира Юрійовича від татаро-монголів і його загибелі на річці Сіть. Однак, за джерелами великоросів, на Сіті загинув і великий Володимирський князь Юрій Всеволодович.
Читаємо: «Юрій Всеволодович… Великий князь Володимирський…у 1218–1237 рр. Загинув у 1238 р. в битві з татаро-монголами на річці Сіть» [25, с. 249].
Слова про «битву» — вимисел сучасних «байкарів історії» імперії.
Складається враження, що саме на річці Сіть, утікаючи від військ Батия, склали свої голови суздальські князі. Однак це не так. Більшість із них залишилися живі, здавшись на ласку прибульців. За моїми припущеннями, залишився живий і Юрій Всеволодович. Є стосовно цього згадка у всесвітній історії. Однак питання не принципове, до нього ми повернемося пізніше.
Зараз вивчимо міфи, складені на потребу імперської величі. Навіть читаючи тільки ці вимисли, побачимо, якими міфами огорнули свою історію «найманці» імператриці. Ось як «великий співець величі Московії» М. М. Карамзін розповідав про зайняття великокнязівського Володимирського престолу Ярославом Всеволодовичем навесні 1238 року, коли війська Батия ще «гуляли» по землі ростовсько-суздальській, а точніше — по землі Моксель:
«Батий, немов переситившись убивствами і руйнуваннями (ростовсько-суздальської землі. — В. Б.), відійшов на якийсь час у землю Половецьку, до Дону, і брат Георгія (Юрія. — В. Б.) Ярослав — у надії, що буря минула, — поспішив із Києва у Володимир прийняти гідність Великого Князя» [1, том III, с. 158].
Як бачимо, складали по-мудрагельськи: їде з Києва самовільно посісти престол. З'явився хазяїн.
А далі, з писань того ж автора, відбулися ще більш неймовірні події. Прибувши у Володимир, Ярослав Всеволодович без відома нового хазяїна землі — Батия і його баскаків, саджає на удільні князювання своїх молодших братів, що якимось дивом залишилися живі, і, як нас намагаються переконати, встановлює власні порядки.