Значно пізніше великороси назвуть цю мерзоту «збиранням землі російської». А поки що, як бачимо, відбувалися звичайний грабіж і розбій. Московська рать на чолі з Симеоном Романовичем пішла «… у Черемиську землю… (в нинішні В'ятську і Казанську губернії) крізь дрімучі ліси, уже повні снігу, в найлютіші морози. Веління Государя і надія збагатитися здобиччю дали воїнам силу здолати всі труднощі. Більше місяця йшли вони по лісових пустелях, не бачили ні селищ, ні шляху перед собою… Вступивши в землю Черемиську, багату на хліб і худобу — керовану власними Князями, але підвладну Царю Казанському, — Росіяни (московити. — В. Б.) винищили все, чого не могли взяти як здобич, різали худобу й людей (у такий спосіб московити насаджували «передові» звичаї і культуру, як сотні років розповідали нам. — В. Б.), палили не лише селища, а й бідних жителів, забираючи будь-кого у бранці. Наше (московське. — В. Б.) право війни було ще древнє, варварське (а сьогодні в Чечні — уже цивілізоване та людяне?! — В. Б.), всяке лиходійство у ворожій країні вважалося законним. — Князь Симеон доходив майже до Казані і, без битви проливши ріки крові, повернувся з ім'ям переможця» [1, том VI, с. 222].
Москва сотні років намагалася переконати світ, у тому числі й поневолені нею народи, що вона несла їм, народам, зібраним у «землі російські», прогрес, передову культуру і волю. Яка брехня!
Із опису видно, якою дикою й варварською була Московія наприкінці XV століття, в пору високої європейської культури.
В Московії XV століття панували тьма, звичайне варварство, де вбити, вкрасти, пограбувати вважалося нормою.
Ще на один факт необхідно звернути увагу читачів. Навіть М. М. Карамзін змушений визнати, що землі в'ятські, чуваські й казанські до початку XVI століття були для московитів землями «ворожої країни». А якщо так, то про які «споконвічні російські землі» вздовж Волги і В'ятки можна вести мову нині? Звичайні підкорені московитами землі. Поволжя споконвіків належало народам, які жили там: булгарам (татарам), чувашам, башкирам, марійцям, мордві тощо. Москва прийшла в ті землі поневолювачем. Погляньте на карту: від В'ятки на півночі до Астрахані на півдні московити до початку XVI століття лише в Ярославлі, Нижньому Новгороді та Костромі вийшли на Волгу. А підкорила Московія народи Поволжя наприкінці XVI століття. Твердження великоросів про «споконвічні російські землі Поволжя» є звичайною брехнею Московії.
Адже татаро-монголи володіли Московією також близько 300 років! І мали «обґрунтовані» права на свої володіння. Однак Москва пам'ятає лише про «свої права».
Подобається чи ні ця істина великоросам, але вона є фактом незаперечним. А землі, що лежать за Волгою і В'яткою, аж ніяк не належали Москві. Вони віддавна мали господарів. Які б «історичні баєчки» не складалися московськими «писаками історії», але й землі Уралу, Сибіру і Далекого Сходу теж відібрані великоросами в народів, які проживали на тих землях.
Повернімося до Івана III. Йому не вдалося закріпитися на землях середньої Волги. Пограбувавши їх, вирізавши десятки тисяч місцевих жителів, московити пішли геть.
«Спопеливши все, що могло горіти, Росіяни (московити. — В. Б.), втомлені, обтяжені здобиччю, відступили…» — підсумував М. М. Карамзін. Казань ще на сто років залишилася міцною процвітаючою державою, де були побудовані кам'яні палаци, медресе, де існував водопровід. Москва в ті роки була повною протилежністю Казані. Але час минав, Москві все більше й більше були потрібні здобич і чужі надбання. Тоді вона, як за старих часів, звернула увагу на здавна процвітаючий Новгород. А ми вже знаємо, коли в московитів з'являється бажання пограбувати сусіда, вони завжди знаходять «привід». Так трапилося і того разу.
Це було перше, але не останнє знищення московитами Новгорода, міста з п'ятсотлітньою історією, культурою, традиціями; міста-республіки, яке було незрівнянно вищим від Москви за розвитком торгівлі, ремесел і культури; міста, що мало багатовікові зв'язки з Києвом і Європою.
«… Нарешті, прийнявши благословення від Митрополита і Єпископів (Іоанн ІІІ. — В. Б.), сів на коня, повів головне військо зі столиці (Російська православна церква за всіх часів благословляла захоплення й поневолення сусідніх народів, навіть обґрунтовувала його. Вона завжди мала свій ласий шмат здобичі. — В. Б.)… ішли різними шляхами до Новгородських кордонів… Почалося страшне спустошення. З одного боку, Воєвода Холмський і рать Великокняжа, з іншого — Псковитяни, вступивши в землю Новгородську, винищували все вогнем і мечем. Дим, полум'я, криваві ріки, стогін і крик від Сходу й Заходу лунали до берегів Ільменю. Москвитяни проявляли лють нечувану… Не було пощади ні бідним хліборобам, ні жінкам. Літописці зауважують, що Небо, сприяючи Іоанну, висушило тоді всі болота, що від травня до вересня жодної краплі дощу не впало на землю, багно затверділо, військо з обозами скрізь мало шлях вільний і гнало худобу по лісах, доти непрохідних… Холмський спопелив Русу… і з жорстокосердістю, властивою тодішньому віку, наказавши відрізати бранцям носи, губи, послали їх, покалічених, у Новгород… Новгородський Літописець свідчить, що співвітчизники його (тобто, новгородці. — В. Б.) билися мужньо і змусили Москвитян відступити, але кіннота Татарська, будучи в засідці, «нечаянним» (себто раптовим. — В. Б.) нападом розбила стрій перших (новгородців. — В. Б.) і вирішила справу» [1, том VI, с. 234–236].