Послухаймо: «… однак Іоанн бачив невдоволення, чув таємні скарги Новгородців; надія, що вольності можуть воскреснути, ще жила в їхніх серцях… 1487 року перевели з Новгорода у Володимир 50 найкращих сімейств купецьких. У 1488 році Намісник Новгородський (московит, що правив у Новгороді. — В. Б.), Яків Захарійович, стратив і повісив багатьох поважних людей… і прислав у Москву більше восьми тисяч Бояр, іменитих громадян і купців, які отримали землі у Володимирі, Муромі, Нижньому, Переславлі, Юр'єві, Ростові, Костромі; а на їхні землі, в Новгород, послали Москвитян, людей служивих і гостей (А ми все гадаємо: у кого більшовики навчилися «змішувати» народи?.. Ось він, приклад давній — успадковуй! — В. Б.). Цим переселенням був навіки впокорений Новгород. Залишився труп, душа зникла, інші жителі, інші звичаї, властиві Самодержавству (Московії і московитам, і саме їм! — В. Б.). Іоанн 1500 року, за згодою Митрополита, роздав усі Новгородські церковні маєтки на помістя Дітям Боярським (звичайно, лише своїм, московитам! — В. Б.)» [1, том VI, с. 289–290].
Трапляються серед істориків-великоросів люди, які намагаються не лише вихваляти, а й звеличувати і виправдовувати ці діяння. Вони не здатні зрозуміти: винищуванням фізичним і розселенням новгородців, які лишилися живими, по одній-дві родини в диких, занедбаних закутках Московії назавжди знищили новгородську культуру. Московит від того розселення не піднявся в своєму розвитку; він ще на сотні років залишився диким, злобним і жорстоким; він не перейняв звичаї, культуру і суспільний лад новгородців; він цурався цього, як ворожого і незрозумілого. Московит початку XVI століття, живучи серед дикунства й жорстокості, не мав потреби в освіті та демократії. Він, як і за всіх часів, розумів лише варварську силу й право сильного. Це властиве великоросові-державнику і нині. Найбільша трагедія полягає в тому, що великороси, за рідкісним винятком, досі не усвідомили жорстокої правди історії. Не мають ані найменшого бажання чесно оцінити фальшиві постулати імперського «писання».
Автор писав ці рядки 19 січня 1996 року. Другий рік лилася кров у Чечні-Ічкерії. Гармати і гелікоптери знищували людей. Розв'язавши державну бійню проти маленької волелюбної Чечні-Ічкерії, звалили усю відповідальність на неї.
Відчуваєте жорстоку «хватку» московитів? Вони вже відселяли цей народ із рідної землі в 1944 році, як Іван III новгородців; вони вже майже 150 років винищують непокірливий народ, але все ще переконують світ: Чечня — це земля російська! Як раніше стверджували: Новгород — це земля московська!
Про яку честь великороса може бути мова, якщо він гарматами і літаками розстрілює чеченські селища?! Якщо по-нацистськи влаштовує фільтраційні табори?!
Шановні читачі, осмисліть історичні аналогії. Упевніться: московський поневолювач своєї психології не міняв і, боюся, ніколи не змінить. Росія — велетенська могила, куди сотні років московський істеблішмент кидав мільйони трупів росіян і неросійських народів заради примарної імперської ідеї…
Отже, Іван III помер 1505 року, залишивши князівський престол своєму синові Василеві III. Тут не варто навіть гадати, як почав свої діяння новий московський князь. Він, як усі його предки, почав із розбійного походу на сусідів. Цього разу настала черга Пскова, який свого часу зрадив Новгород. Син діяв за прикладом батька: палив, убивав, вішав, грабував. Була знищена культура Пскова, дощенту пограбована скарбниця, розорена церква, виселені в Московію люди. Московити чинили так, як завжди.
Послухайте, що пише великорос М. М. Карамзін:
«(Московський князь повелів. — В. Б.): «Знатні Псковитяни!.. Візьміть дружин і дітей; ідіть у землю московську»… їх усіх, вражених горем… тієї ж ночі повезли в Москву… Вони могли взяти з собою тільки дещицю свого надбання… (Князь же Московський. — В. Б.) роздав села засланих Псковитян Московським Боярам… із торжеством поїхав у Москву, куди відправили за ним і Вічевий дзвін…
Так, — мовить псковський Літописець, — зникла слава Пскова, полоненого не іновірними, але своїми братами Християнами. О місто, колись велике! Ти ремствуєш, спустошене. Прилетів на тебе орел многокрилий із пазурами лева, вирвав із надр твоїх три кедри Ліванські; викрав красу, багатство і громадян; розкопав торговища…; заслав наших братів і сестер у місця далекі, де не бували ні батьки їхні, ні діди, ні прадіди!» [1, том VII, с. 25–27].
Великоросійські «тлумачі історії» виявляли неабияку винахідливість, намагаючись хитрістю й спритністю приховати правду про поневолення сусідів. Ось слова, що виказують правду: «… (Сановники московські, призначені князем у Псков. — В. Б.) іменем нових законів збільшили податки для громадян і хліборобів, не слухали справедливих скарг і страчували за них, тож нещасні жителі юрбами тікали в чужі землі… Пригороди спорожніли. Іноземці, купці, ремісники, що мали доми в Пскові, не хотіли бути ні жертвою, ні свідками насильства і всі виїхали звідтіля» [1, том VII, с. 27].