Звичайно, не можна всерйоз сприймати слова про "російську державу", тому що її в ті часи не існувало. Мова йде про отримані привілеї для церкви й Московського улусу Золотої Орди. Хан дозволив митрополитові відкривати в неосвоєній лісовій глухомані монастирі й пустині без додаткового запитування дозволів на це. Високий дозвіл хана став переломним моментом для становлення християнства і московської державності. Він дозволив московській митрополії за 150—200 років примусово втягнути в християнство фінські племена, котрі жили в глибоких лісових масивах майбутньої Московії. Тих же, хто опирався, московська церква або виганяла з обжитого місця, або знищувала. Церква і влада діяли рішуче й жорстоко.
Зацікавленість ханської влади в таких діях цілком очевидна. Таким чином, у руках московського митрополита, а звідси — в руках московського князя, опинилися найбільші земельні й людські ресурси. Що й дало йому можливість надалі прибрати до рук усі інші самостійні сусідні князівства-улуси Золотої Орди.
Митрополит Алексій став організовувати й створювати принципово нові монастирі — монастирі-власники.
Послухаємо І. У. Будовніца — якими були старі монастирі, відкриті в країні Моксель із 1090 до 1354 року:
"Засновувані князями, єпископами, боярами та утримувані на їхні кошти, ці монастирі будувались як "притулок" для великих вкладників, котрі жили в них за келліотським статутом, ніяких господарських завдань перед собою не ставили" [61, с, 73].
Старі монастирі, по суті, не могли накопичувати величезних багатств. Вони їх проїдали. Хоча цілком зрозуміло, що якісь цінності — духовні, культурні та навіть матеріальні — були і в старих, келліотського укладу життя, монастирях. Притім православні проповідники старих монастирів діяли в середовищі місцевих фінських племен переважно проповіддю. Принагідно допомагали аборигенам порадами, лікуванням найпростіших хвороб, новим насінням тощо. У старому монастирі послушник здійснював спробу порятунку грішної душі. Відмолював свої гріховні помисли й діяння. Ось чому такі монастирі не могли вирішити питання повної християнської колонізації місцевого фінського етносу. Адже язичницькі фінські племена й громади, перебуваючи поза досяжністю влади і використовуючи землю, ліс, пасовища, угіддя тощо, могли існувати незалежно, ігноруючи владу й православну церкву. В цьому була їхня перевага.
Чимало церковних діячів ростовсько-суздальської землі бачили своє безсилля й відчували необхідність інших заходів. При цьому вони чітко розуміли, що, коли такі заходи із залучення навколишнього населення до православ’я не будуть рішучими, подібну місію здійснять або іслам, або католицизм. Тим паче, що про це постійно нагадував Константинополь.
Ось чому, одержавши дозвіл ("милicть") хана, митрополит Алексій змінив напрямок діяльності московського православ’я, тобто церкви. При цьому необхідно пам’ятати, що одночасно він сконцентрував у своїх руках і князівські функції. Це підтверджується московською історіографією. Читаємо: "Алексій... митрополитіз 1354 (року)... Підчас князювання Івана Івановича Красного і малолітства Димитрия Івановича (прозваного Донським. — В. Б.)... був фактичним главою уряду" [ 16, т. 1, с. 418].
Що ж змінив митрополит Алексій у московському православ’ї?
Відповідь дуже проста: відношення до земельної власності, — спрямувавши дозволену ханом монастирську колонізацію в русло збагачення церкви та силового захоплення язичницької землі разом із населенням. Охрещений фін практично ставав при монастирі рабом. Із цих часів походять московитські "крєстьянє", тобто охрещені в православ’я фінські племена — християни ("крестиане").
Цей факт не заперечувався московською радянською історіографією. Послухаємо: "Ситуація змінюється в другій половині XIV ст., коли один за одним починають виникати монастирі нового типу які засновуються вже не знатними... можновладцями, а людьми, котрі не володіють земельними наділами, середнього статку, але енергійними, заповзятливими, котрі ставили перед новопосталими "обителями" насамперед господарські завдання й перетворювали ці обителі на самостійні феодальні вотчини, які безупинно обростали селами, хуторами, різними земельними угіддями, сіножатями, соляними варницями, рибними ловами із залежною й найманою, але робочою силою, що неухильно закріпачується," [61, с. 74—75].