Митрополит Кіпріан продовжив зусилля православної церкви по залученню фінських племен до християнської релігії за допомогою насадження монастирів-власників у північних улусах Золотої Орди. Ця цілеспрямована політика стала домінуючою догмою московського православ'я на багато сотень років. Мінялися методи дій — принципи залишалися незмінними.
Помер святий митрополит Кіпріан 16 вересня 1406 року. Похований у підмосковному селі Голеніщево. Поховання митрополита в підмосковному селі закономірне. Позаяк Москва в ті роки лежала в руїнах. Після повного знищення в 1382 році ханом Тохтамишем вона багато десятиліть перебувала в запустінні та забутті. Тим паче, що в 1407 році була повторно повністю спалена новим великим ханом Золотої Орди Тимур-Кутлуком. Точніше, його полководцем Едигеєм.
Згадайте знамените послання Едигея до князя Василя, сина Димитрія, так званого Донського: "...а нині тікаєш, як раб!.. Помисли і навчися!".
Природно, новий митрополит зміг з’явитися в північних улусах Золотої Орди тільки по деякому часі після цих страшних подій. Так і було!
Новий московський митрополит Фотій після довгих процедур узгодження із Золотою Ордою прибув із Константинополя тільки в 1409 році. І займав митрополичу кафедру до 1431 року. "Ханське благословення" для Московської митрополії продовжувало зберігати силу всі ці роки. Монастирі й далі процвітали, збагачувалися й розширювалися, поглинаючи фінські племена. У монастирях, як і у всіх церквах північних улусів Орди, і далі вихваляли єдиного, посланого Богом для московитів, Царя (Хана), святителі й далі піддавали анафемі й відлучали від церкви князів, котрі провинилися перед ханом і його баскаками.
Монастирі під час покарання Москви в 1382 і 1407 роках не були зруйновані й спустошені ханськими військами. Любов, повага і довіра володарів Золотої Орди і святителів (митрополита та єпископів) московського православ’я були взаємними. Російські байки про незалежних князів ростовсько-суздальської землі з 1238 до 1505 року — безпідставні. Навіть взаємини хана Золотої Орди і московського православ’я спростовують подібні безпідставні твердження.
Принагідно: Київ у ті роки, після переїзду Кіпріана в північні улуси Орди, або мав свого власного митрополита, або його єпархії безпосередньо підпорядковувалися Константинопольському Патріархові. Ніякого підпорядкування київських єпархій московським митрополитам не було. Цю аксіому необхідно пам’ятати. Бо коли в 1358 році митрополит Алексій самовільно прибув до Києва, то був арештований за наказом великого князя Ольгерда і майже два роки просидів у в’язниці. Його випустили в Московію тільки в 1360 році.
Після смерті Московського митрополита святого Фотія 1431 року північні улуси Орди не мали митрополита шість літ — до 1437 року. Причиною стала нова веремія у Великій Орді й, природно, у Московії. Тривала велика різанина в Орді між спадкоємцями Тохтамиша і Тимур-Кутлука. А Москва копіювала події у Великій Орді власною різаниною, так званою "шемякінською смутою".
Не будемо повторювати розповідь про події тих далеких часів. Вони страшні й драматичні. Тільки в 1437 році Константинопольський Патріарх Іосиф висвятив для північних улусів Орди нового митрополита—знаменитого Ісидора. Московська церква не любить вести мову про цього святителя. Замовчує його ім’я. Начебто митрополита й не було.
Саме Московський митрополит Ісидор брав участь від московської Православної церкви в знаменитому Флорентійському соборі (1439 рік) Католицької церкви, де було ухвалено рішення про об’єднання церков і підпорядкування Православ'я Римському Папі.
Природно, хан Великої Орди допустити такого не міг. Іслам у ті роки перебував у жорстокому протистоянні з католицизмом. Мова йде про країни, що сповідували мусульманську і католицьку релігію. Тому теля повернення в Орду митрополит Ісидор був посаджений під арешт (1441 рік). Пізніше — виселений з Великої Орди в Константинополь, як результат настійних звертань патріарха до хана.
Однак після цього Константинопольський Патріарх навідріз відмовився висвячувати нового московського митрополита. Назавжди!
Простежимо події того періоду й мотиви поведінки обох сторін: хана і патріарха. Отже, мотиви хана: природно, хан Орди не міг погодитися з ситуацією, коли без його згоди могли призначатися головні ідеологи держави. При цьому не варто забувати, що своє право хани Орди здобули в результаті військового походу 1269—1271 років на Константинополь. У хана Орди в ті роки не було ні найменшої причини ставити під сумнів своє право. Московський улус, як і всі улуси держави, був під твердим контролем ханської влади. Цьому є пудовий, витончений доказ. У 1431 році, при суперечці за право на Московський улус, головним доказом для Василія II (Темного) стали слова його підданого, сказані в палаці хана: "Юрій шукає Великого князювання за давніми правилами.., а наш (Василь. — В. Б.) — по твоїй милості, відаючи, що воно (Московське князівство. — В. Б.) є твій Улус: віддаси його, кому хочеш. Один вимагає, інший молить" [27, т. V, с. 136].