А далі О. С. Уваров подає назви сотні сучасних селищ, де слово "городище" є назвоутворюючим. Десятки цих Городищ і Городців понині зберегли пам’ять про мерю в Московській, Ярославській, Володимирській та іншій областях Росії. Зайвий раз засвідчивши, кому та земля належала за старих часів.
Описані картини дають повне уявлення про те, у яких городищах і в яких "хатинах" проживав мерянський народ у IX—XIII століттях. Це дозволяє порівняти їх з життям і побутом слов’ян, скажімо, Києва, Чернігова або Новгорода. У слов'янських містах у ті часи існували величні кам'яні храми й князівські палаци. Слов’яни мали знання про димоходи й, природно, користувалися ними при будівництві житла. Маємо цінне порівняння, котре підтверджує та схиляє до висновку, що слов’янської присутності в мерянській землі в ті часи (судячи з тисяч курганних розкопок) абсолютно не відчувається.
Перший князь Рюрикович — Юрій Довгорукий — з’явився зі своєю невеликою дружиною в мерянській землі лише 1137 року. І, природно, ніякого перетікання слов’янських племен у XII столітті в мерянську землю не відбулося. Позаяк ніяких слідів слов’янського етносу ні археолог О. С. Уваров, ні його колеги першої половини XIX століття не виявили ні серед розкопок X—XII століть, ні серед розкопок наступних часів. До речі, провівши розкопки на місці так званих "Ліпицьких битв" 1177 і 1216 років, граф О. С. Уваров знайшов мерянські останки, "звалені в купу", і "три труни", що лежали поруч. Тобто навіть наприкінці XII століття меряни ще були нехрещеними і їх, як язичників, "звалили" після загибелі у звичайну "купу", тоді як трьох загиблих дружинників-християн поховали за християнським звичаєм — "в окремих трунах, обернених на схід, і зі складеними на грудях руками" [5, с. 4]. Ось такі відкриття виявляються повсюдно в мерянській землі аж до приходу в ту землю хана Батия. Тут "доважок брехні" марний. До речі, трьох загиблих дружинників зуміли вичислити за 4-м Новгородським літописом. Ось їхні імена: Добриня Довгий, Іванко Степанович, Матвій Шибутович. І хоча всі три князівських дружинники були християнами, але за національним походженню вони могли бути ким завгодно. Я сподіваюся — читач пам'ятає:
"Дружина, як і раніше, мала змішаний племінний склад... У XII ст. в її склад входять... поруч із тубільцями й нащадками обрусілих варягів бачимо в ній людей з іногородців східних і західних... торків, берендеїв, половців, хозар, навіть євреїв, угрів, ляхів, литву і чудь" [6, с. 73].
Тобто з приходом у мерянську землю князя Юрія Довгорукого ніякого слов’янського начала в тій землі не з’явилося. Залишився фінський етнос на своїй споконвічній землі.
Потрібно також відзначити, що навіть із приходом у мерянську землю князя Рюриковича побут мерян ще довгі роки не мінявся. Тому що він був адекватний жорстокому середовищу. Крім того, князі з дружинниками стали споруджувати свої відособлені городища, куди, як правило, запрошували тих мерян, які приймали християнство й входили до складу нової мерянської дружини, так званих "нових молодих отроків", і, природно, жінок-мерянок. Лише в цих нових городищах стали з'являтися курні хати, до речі, незаперечний винахід фінських племен.
Курна дерев’яна хата була звичайним житлом московитів до кінця XVIII століття. Мерянський етнос зберіг свої стародавні звичаї на багато сотень років.
Мені доводилося ночувати в глухій сибірській тайзі в курній хаті кінця XX століття. Нехай читачі не думають, що курні хати й землянки є принижуючими ознаками мерянського побуту. Аж ніяк! Хто бував у тайговій заболоченій місцевості, повинен знати, що дим, власне кажучи, є єдиним порятунком навесні, плітку і восени від страшного гнусу та комарів.
Фінські племена були пристосовані до життя в заболоченому лісі. У зв'язку з цим навіть сторонній князь повинен був переймати життєві звичаї мерян. Хоча цілком зрозуміло, що з появою серед мері князя й дружини стали насаджуватися нові звичаї та нові ознаки побуту. А якщо врахувати, що разом із Рюриковичем у середовищі мерян з’явилися й проповідники християнства, то стане очевидним, коли і як християнська релігія "прийшла" в країну Моксель, або, по-іншому — мерянську землю. Тут винаходити новий московський велосипед не варто. Про слов’янський етнос, слов’янський побут і слов’янські звичаї в мерянській землі IX—XIII століть говорити не випадає.