Тепер, коли ми більш-менш упоралися з поняттями: городище, льохи-землянки, курні хати тощо, — у нас є можливість придивитися до іншого мерянського побуту.
Отож подивимося, у що одягалися і які характерні прикраси носили меряни. Як і всі жителі північних лісів, вони, поза сумнівом, користувалися всім тим, чим було багате середовище проживання. Природно, у ті далекі часи північні ліси були повні диких звірів та лісових птахів, а ріки — риби та водного птаства.
"За таких умов звірячі шкіри й овчини, без сумніву, становили основу мерянської одежі, тим паче, що хутра деяких тварин були головним предметом торгу місцевих жителів із сусідніми Болгарами" [4, с. 99].
Маємо незаперечне право стверджувати: ще з давніх часів меряни використовували шкіри вбитих звірів для пошиття одягу і взуття. У ті далекі часи звірячі шкури й хутряні вироби майже у всіх народів використовувалися для пошиття верхнього одягу. Найчастіше подібний одяг був єдино доступним. Однак, ведучи торгівлю з більш розвинутою Волзькою Булгарією, меряни мали змогу купувати в сусідів не лише спідній тканий одяг, а й верхній літній одяг. Що, до речі, й засвідчили курганні розкопки. Можна припустити, що вже в ті часи меряни вміли обробляти вовну й виготовляти грубі вовняні вироби. Між іншим, при розкопках курганів було виявлено багато типів усіляких ножиць, голок і шил.
О. С. Уваров навіть припускав, що миряни розводили домашніх овець і стригли шерсть. Не вважаю за потрібне спростовувати цю думку археолога. Можливо, у XII—XIII століттях подібне й траплялося. Однак не варто забувати про навколишнє середовище. Серед дрімучих заболочених лісів не існувало умов для випасу свійських тварин. По- друге, за дуже довгої суворої зими потрібно запасати багато кормів на зиму. Не забувайте, у ті часи в мерянській землі ще були відсутні картопля та інші коренеплоди. І по-третє, уявіть собі, яку посилену охорону треба мати, щоб уберегти овечі стада від безлічі лісової звірини як узимку, так і влітку.
Існував більш простий, але не менш надійний метод одержання вовни з диких тварин: козуль, оленів та інших. Гадаю, саме дикі звірі та собаки слугували мерянам за старих часів джерелом постачання шерсті.
Цікаво подивитися на спідній одяг мерян IX—XII століть:
"Що ж стосується спіднього одягу, то ми бачимо з розкопок, незважаючи на спалювання тіл, як часто трапляються між вугіллям і паленими кістками чималі останки грубої шерстяної тканини, доволі щільної... До спіднього одягу, зробленого з такої шерстяної матерії, пришивалися різноманітні бронзові прикраси, у тому числі й бубонці..." [4, с. 99—100].
Як бачимо, меряни полюбляли різного роду прикраси. І якщо одяг мері практично не мав властивих лише їй особливостей, а скидався на звичайний одяг північних племен того часу, то в прикрасах вироблено власний стиль, і вони набули з часом цілковито мерянської самобутності.
Уже згадувалося, що ”...у Мерян був спільний звичай носити навколо голови ремені, прикрашені на скронях металевими кільцями... У чоловіків скроневі кільця, завбільшки як звичайний перстень, зроблені з гладкого срібного або мідного дроту... на кожній скроні: по одному, по два, по три, навіть по вісім і більше.., прикрашування волосся скроневими кільцями не заважало Мерянам носити на голові ще інші, особливі прикраси у вигляді металевих обручів” [4, с. 102—103].
Ще дужче меряни любили носити серги: ’’...тому що кількість їх значно перевищує кількість скроневих кілець, ... і та й інша прикраси носилися нарівні і жінками, і чоловіками. Імовірно, цей спільний звичай у Мерян прийшов до них зі Сходу... і самі зразки мерянських серг однакові з тими, які відкопуються в руїнах Болгар або попадаються разом зі східними монетами... Звичай прикрашати, від дуже ранніх літ, дітей сергами, зап’ястями та іншими прикрасами — не притаманний винятково Мерянам, а взагалі всім фінським племенам!' [4, с. 104].
Маємо ще одне незаперечне свідчення належності розкопаних могил мерянської землі до фінського етносу.
І жодних слідів слов’янської присутності.
Дуже часто меряни. надівали "не лише по одній, а й навіть по дві серги в кожне вухо". Полюбляли меряни носити й нашийні обручі, намиста, буси тощо. Цікаво, що намиста й буси траплялися винятково в жіночих могилах. Однак дивно: якщо слов'янки (русичі), за свідченням Ібн-Фадлана, полюбляли носити винятково зелені намиста, то серед мерянських розкопок практично відсутні намиста зелених кольорів.