Поховання у такими ж точно речами були знайдені: в Подольському повіті (на карті позначені цифрою 9). у Звенигородському повіті (10). у Можайському повіті (11). у Верейському повіті (12).
О. С. Уваров, до речі, зауважив із приводу розкопок, виконаних у західних повітах Московської губернії:
"Подібність деяких, так би мовити, запільних предметів. що зустрічаються у всіх могилах майже без розбіжностей..." [4, с. 20].
Однак висновки щодо розкопок за Москвою-рікою вчений чомусь поставив під сумнів. Мовляв, не можна стверджувати, що там проживали меряни. Тому що, згідно з московською державною міфологією, там повинні були проживати в’ятичі та кривичі. Він навіть не вважав за потрібне пояснити, як у IX—XII століттях в’ятичі та кривичі зуміли з’явитися в тій місцевості. Проігнорував він і той факт, що розкопки за Москвою-рікою проводили колеги-археологи і мали щодо цього інші, ніж в О. С. Уварова, думки.
Нижче ми познайомимося з висновками професора А. П. Богданова, зробленими в результаті археологічних розкопок у Московській губернії.
Однак ми дещо відхилилися від теми.
Звертає на себе увагу той факт, що досі в Тульській і Калузькій губерніях та на північному сході Смоленської губернії, відмежованої від іншої частини В’яземською височиною, про мерю збереглася пам’ять у гідроніміці (назвах рік):
— ріка Угра — в сучасних Калузькій і Смоленській областях;
— ріка Жиздра — в Калузькій області;
— ріки Вазуза, Воря — на північному сході Смоленської області й т. д.
А ось іще більш цікаві назви:
"Мієрейка, річка Смоленської губернії під містечком Красним; Мери в Двінському повіті на річці Мериця, що впадає у Двіну зліва” [4, с. 10].
Згадаймо інші слова археолога О. С. Уварова:
"Нарешті звернемо увагу і на такі назви селищ, що походять від прізвиськ, даних народом тим штучним пагорбам, які піднімаються над древніми могилами: сільце Курганиха в Олександровському повіті біля кордону Московської губернії; Курганне, або Кургани, три селища в Подольському, Звенигородському та Рузському повітах Московської губернії... Судячи зі співзвуччя всіх цих назв, ми можемо припустити, що вони означають присутність могильних насипів так само, як назви, що походять від городища або городка, свідчать про колишнє при цьому селищі городище або городок.
Ми... оглянули всі давніші житла Мерянського народу і перші його висілки, що означилися за допомогою археологічних досліджень..." [4, с. 49].
Як бачимо, сам же археолог О. С. Уваров спростував твердження про межу мерянської землі, яка проходить по річці Москва.
Не будемо подавати слова інших російських археологів другої половини XIX століття, які відкидали твердження О. С. Уварова про проходження кордону мерянської землі по річці Москва. Наведемо найбільш авторитетну думку російської науки з Великої Енциклопедії:
"Древнє населення Московської губернії ще відноситься до епохи вживання кам’яних знарядь, але про антропологічний тип цього населення не збереглося даних. Значно більше даних про так зване Курганне плем'я яке жило тут, як гадають, у X—XII століттях і залишило після себе численні могили-кургани із залишками древньої культури, хоча й грубої, але вже знайомої і з бронзою, і з залізом. Це бідне... населення... і являло собою ту фінську народність, яка відома під ім’ям Мері.." [7, с. 444].
Так Велика Енциклопедія розставила всі крапки над "і".
І останнє щодо цього питання, на чому зупинимося.
У XIX столітті в Російській імперії вийшла книга Голубовського "Історія Смоленської землі до початку XV століття". У ній автор чітко визначив наявність на смоленській землі двох різних культур: одна культура належала південно-західній частині губернії, а друга, різко відмінна від першої, — належала північному сходу губернської землі.
Відкрийте карту сучасної Смоленської області та особисто переконайтеся: Валдайська височина, що переходить у Вельську, а далі — у Вяземську височини, якраз і відтинає північно-східну частину Смоленської області. Саме в тій, відсіченій, частині течуть мерянські ріки: Волга, Вазуза, Угра і Воря. А із західного боку тих же височин витікають древні слов’янські ріки: Дніпро і Десна.
Таким природним шляхом визначилася західна межа мерянської землі. Вона закінчувалася в лісах Брянщини та на північному сході Смоленської області, а на заході Тверської області (губернії) навіть заходила в Новгородську (сучасну) область.