Відомо, що всі зібрані в імперії першоджерела концентрувалися в Московському архіві, підпорядкованому Міністерству закордонних справ, в особистому імператорському архіві і частково в архіві Академії наук. Щоб не допускати до давніх раритетів сторонніх осіб, виписували з них окремі уривки тексту люди, безпосередньо допущені до таємних документів у архівах. Так, головне Московське книгосховище опрацьовували професори Х. А. Чеботарьов та А. О. Барсов. Саме вони перечитали сотні старовинних раритетів і зробили з них тисячі виписок окремих подій як київського, так і золотоординського періоду історії. Паралельно з професорами, швидше за все незалежно, працювали співробітники Московського архіву М. М. Бантиш–Каменський та його підлеглий колега О. Ф. Малиновський. Останній спочатку виконував суто технічні функції: переписування тексту, доставка переписаних зошитів, а то й самих раритетів, до канцелярії імператриці і т. ін. Однак у своїй роботі проявив старанність і ретельність, а головне — умів берегти таємниці і тримати язик за зубами, завдяки чому згодом став директором Московського архіву.
Матеріали, які зберігалися в архівах імператриці й Академії наук, відпрацьовували О. І. Мусін–Пушкін, О. В. Храповицький та І. М. Болтін. Очевидно, і сама Катерина II в цій роботі брала активну участь, за винятком переписування матеріалу. Швидше за все, до технічної роботи були залучені О. В. Храповицький та І. П. Єлагін зі своїми помічниками.
Однак існувала ще одна сторона діяльності в питанні фальсифікації московської історії, яку не випускала з уваги імператриця і члени «Комісії». Це — постійний пошук та вилучення історичних матеріалів на території держави. Нагадаємо про цільову експедицію Г. Ф. Міллера в 1733–1743 роках, коли він «обстежив та описав архіви понад 20 міст (Тобольська, Якутська, Нерчинська та ін.), зібрав велику колекцію… документів із російської) історії (т. зв. Портфелі М(іллера)» [18, том 16, с. 260].
Цій експедиції передувала експедиція В. М. Татіщева 1720 року на Урал та в Сибір, про яку розповів професор
А. Л. Шлецер.
Звичайно, Катерина II подібну роботу поставила на науковий фундамент. Послухаймо:
«На той час Академія приступила до здійснення одного з тих заходів, якими вона принесла найвідчутнішу користь і Росії, і науці: вона організувала експедиції, котрі повинні були об’їздити всю тодішню… Росію та зібрати, при можливості, різного роду відомості: передусім природничо–історичні та географічні, потім — відомості з етнографії, стану промисловості й торгівлі, про землеробство, скотарство, рибний та звіриний промисел і т. ін…. Були організовані три експедиції: на чолі двох з них стояли такі великі вчені, як Гмелін і Паллас, на чолі третьої — Лепехін… Лепехін вирушив швидше за інших — 8 липня 1768 року. Через Москву, Володимир, Муром, Арзамас він виїхав біля Симбірська до Волги і потім попрямував її берегом униз, був у Астрахані, потім подався в Оренбурзькі степи, звідти піднявся на північ по теренах Уральського хребта, заїжджаючи частково і в Сибір; потім басейном Вичегди виїхав до Півн. Двіни, проїхав до Архангельська, об’їхав узбережжя океану, звідти через Олонецький край—до Петербурга, куди прибув 24 грудня 1772 р.» [60, с. 259].
До речі на цьому І. І. Лепехін свою експедицію не закінчив. Через рік він вирушив «зачищати» Псковську і Могильовську губернії. І їздив ці довгі роки «незмінний секретар Російської Академії» недарма. Послухаймо ще раз усе той же «Російський Біографічний словник»: «…серед іншого в Архангельську він знайшов список «Руської Правди» і її помістив у III т(омі) своїх «Щоденних заміток» —це було одне з перших видань знаменитої пам’ятки» [60, с. 260].
Чотиритомник Івана Лепехіна побачив світ лише з дозволу Катерини II, видавався дуже довго і складно, з 1771 до 1805 року. «Руська Правда» була опублікована тільки в третьому томі, після редагування і віднайдення їй історичного місця в катерининських «загальноросійських літописних зводах».
Прошу читачів не думати, що вчений Російської імперії міг щось опублікувати без згоди цензури, навіть якщо він був академіком. Ця думка помилкова. Адже навіть праці «виключно надійних» академіків, таких як М. В. Ломоносов, Г. Ф. Міллер, І. І. Лепехін та ін., зазнавали жорстокої цензури.