Мюмлі закортіло відвідати свою молодшу сестричку, Маленьку Мю, яку вже давно взяла до себе родина Мумі-тролів. Мюмля уявляла собі, що Мю анітрохи не змінилася, зосталася такою ж діловитою злючкою, як раніше, а за постіль їй так само править кошичок з шитвом.
Коли Мюмля дісталася Долини, Дядько-панько рибалив на містку. Він сидів під парасолею у нічній сорочці, гамашах та капелюху. Мюмля ніколи не бачила Дядька-панька зблизька, тож тепер із зацікавленням уважніше приглянулася до нього. Був він, на диво, маленького зросту.
— А я знаю, хто ти, — казав він. — Я, щоб тобі було відомо, Дядько-панько! А ще я знаю, що ви забавляєтеся допізна, бо у ваших вікнах усю ніч горить світло!
— А мені байдуже, що ви собі там знаєте, — безтурботно відповіла Мюмля. — Чи не бачили ви Маленької Мю?
Дядько-панько витягнув з води своє пристосування для риболовлі — на нього нічого не упіймалося.
— То де Мю? — перепитала Мюмля.
— Не кричи! — рявкнув на неї Дядько-панько. — Я не глухий! Розлякаєш мені рибу, і вона втече!
— Ваша риба вже давно втекла! — засміялася Мюмля і побігла далі.
Дядько-панько пирхнув і зручніше вмостився під парасолею. У його струмку завжди було багато риби. Він глянув на брунатну воду, що мов кипіла блискучим набухлим колошматтям, піднімаючи з дна усілякий мотлох й несучи його униз за течією…
«Щось тут не те, — думав Дядько-панько занепокоєно. — Місток наче той самий. З містком усе гаразд. Але сам я не той, що колись…» Думки кудись відпливли, й Дядько-панько заснув.
На ґанку сиділа Чепуруля, обгорнувши ніжки ковдрами. Збоку здавалося, ніби вся Долина належить їй, але вона цьому не надто рада.
— Привіт! — гукнула Мюмля. Вона одразу побачила, що будинок стоїть порожняком.
— Доброго дня, — привіталася Чепуруля зі стриманою люб’язністю, з якою вона завжди зверталася до мюмль. Вони забралися собі геть! Не сказавши ні слова! Ще добре, двері не замкнули!
— Мумі-тролі ніколи не замикають дверей.
— Замикають, ще й як замикають, — прошепотіла Чепуруля, довірливо схилившись до Мюмлі. — Одежну шафу нагорі замкнули! Ховають, напевно, там свої найцінніші речі!
Мюмля приглянулася до Чепурулі: налякані очі, штивні кучері, кожний кучерик пришпилений шпилькою до волосся, боа на шиї — лисяча голова кусає сама себе за хвіст. Чепуруля анітрохи не змінилася.
У садку на стежці з’явилася постать Гемуля, він згрібав сухе листя. За ним метушився маленький мудрик, збираючи те листя до кошика.
— Привіт! — зрадів Гемуль. — Ти теж тут?
— А то хто? — запитала Мюмля, показуючи на мудрика.
— Я принесла подарунок… — озвалася за спиною у Мюмлі Чепуруля.
— Це — мудрик, — пояснив Гемуль. — Він допомагає мені прибирати в саду.
— Дуже гарну порцелянову вазу Мумі-мамі, — гостро встряла Чепуруля знову.
— Зрозуміло, — кивнула Мюмля. — А ти згрібаєш листя?
— Так, хочу, щоб тут було гарно, — відповів Гемуль.
— Не можна чіпати старе листя! — раптом закричала Чепуруля. — Це небезпечно! Це ж гниль! — вона збігла з ґанку, волочачи за собою ковдри. — Бактерії! — викрикувала вона. — Черви! Личинки! Гусінь! Не смійте його чіпати!
Гемуль незворушно продовжував орудувати граблями. Лише його зосереджене наївне обличчя наморщилося.
— Я хочу зробити приємність Мумі-татові, — буркнув він.
— Я знаю, про що кажу! — в голосі Чепурулі зазвучала погроза, вона підійшла ближче.
Мюмля глянула на обох.
«Старе листя? — подумала вона. — Які ж то диваки бувають на світі!..»
Вона увійшла до будинку, піднялася на горішній поверх. Там було дуже холодно. Південна кімната для гостей не змінилася: білий комод, давно вицвіла картина, на якій було зображено шторм, блакитна перина з гагачого пуху. Жбан на воду був порожній, на дні скоцюрбився мертвий павук. Посеред кімнати стояла валізка Чепурулі, а на ліжку лежала рожева нічна сорочка.
Мюмля віднесла валізу та нічну сорочку до північної гостьової кімнатки і замкнула двері. Південна кімната належала їй, це було так само безсумнівно, як і те, що під вафельною серветкою на комоді лежав її старий гребінець. Вона підняла серветку — гребінець був на місці. Мюмля сіла до вікна, розпустила своє довге гарне волосся й почала його розчісувати. Унизу, під вікном, не вщухала суперечка, але слів чутно не було.
Мюмля раз у раз проводила гребінцем, наелектризоване волосся стріляло іскорками й ставало дедалі блискучішим. Вона замислено дивилася на великий сад: осінь змінила його до невпізнання — сад став неначе чужим, покинутим. Ряди голих дерев, огорнені дощовою пеленою, були схожі на сірі лаштунки. Безгучна сварка перед ґанком тривала. Гемуль і Чепуруля розмахували лапами, бігали туди й сюди і здавались такими ж примарними, як і дерева. Тільки мудрик стояв, потупившись, тихо й непорушно.