— Хіба гемулі не пориваються завжди усіма керувати? — не відступилася Чепуруля. — Це важливо з’ясувати.
Нюхмумрик підвівся, він трохи їх побоювався. Він намагався знайти якусь відповідь, щоб розсудити їх, але все, що приходило на гадку, не видавалося йому справедливим чи переконливим.
Раптом Гемуль скрикнув:
— І зовсім я не пориваюся керувати! Хочу жити в наметі й почуватися вільним!
Він шарпнув вхідне полотнище й заповз досередини, заповнивши собою увесь простір намету.
— Бачиш, що діється? — прошепотіла Чепуруля.
Вона трохи постояла й подалася геть.
Нюхмумрик зняв з вогню сковорідку, — м’ясо засмажилося на вугіль. Він натоптав свою люльку. Трохи помовчавши, обережно запитав:
— А ти призвичаєний спати у наметі?
Зсередини долинула буркітлива відповідь:
— Не знаю нічого ліпшого, як жити на природі!
Надворі зовсім стемніло, але в будиночку Мумі-тролів світилися два вікна на горішньому поверсі, рівне, м’яке світло сіялося, як завжди вечорами, ніби нічого й не сталося.
Чепуруля лежала у північній мансарді з папільйотками у волоссі, від яких боліла голова, натягнувши ковдру до самого носа. Вона рахувала вузли від сучків на дощаній стелі, і їй дошкуляв голод.
Увесь час, від першої миті свого перебування у Долині, Чепуруля не мала сумніву в тому, що саме вона готуватиме їсти. їй подобалося наводити лад у шафках з харчами, виставляти рівними рядками маленькі слоїчки та мішечки, вона охоче придумувала нове застосування невикористаним решткам їжі у запіканках та крокетах — ніхто би й не здогадався, з чого ті смаколики. Чепуруля любила куховарити так ощадно, щоб не пропала даремно жодна манна крупинка.
Великий гонг родини Мумі-тролів висів на ґанку. Чепурулі завжди мріялося скликати друзів на обід, ударяючи в дзвінкий латунний гонг. Бом-бам! — лунало би понад Долиною, й усі збігалися б на його заклик з радісними вигуками: «Обід! Обід! А що ти нам нині зготувала? Ми так зголодніли!»
Чепурулі аж сльози набігли на очі. А отой Гемуль усе зіпсував! Вона б і посуд мила залюбки, лиш би її ніхто до цього не змушував. «Домашнім господарством повинна займатися Чепуруля, бо вона жіночого роду…» Ха! Та ще й з Мюмлею!
Чепуруля погасила свічку, щоб не горіла без потреби, й накрилася ковдрою з головою. Скрипнули східці. Знизу, з вітальні, долинуло слабке шамотіння. Десь гримнули двері. «Звідки береться стільки звуків у порожньому будинку?» — подумала Чепуруля і враз згадала, що будинок зовсім не порожній, у ньому поселилася купа люду. Та все ж він чомусь видавався їй порожнім…
Дядько-панько лежав у вітальні на канапі, тицьнувшись носом у гарнесеньку оксамитову подушку, коли почув, як хтось крадеться на кухню. Тихенько дзенькнуло скло. Він сів, нашорошивши у темряві вуха, й подумав: «Ага, вони бенкетують!»
Згодом усе стихло. Дядько-панько прошмигнув босими ногами по холодній підлозі до кухонних дверей. У кухні також було темно, але з-під дверей комори пробивалася смужка світла.
«Ага! — подумав собі Дядько-панько. — Заховалися у коморі!»
Він шарпнув на себе двері й побачив Мюмлю, яка ласувала консервованими огірками. Біля неї на полиці горіли дві свічки.
— О-о, тобі теж захотілося того, що й мені, — сказала вона. — Є огірки і сухарики з корицею. А ще пікулі, але їх не їж, вони надто гострі для шлунку.
Дядько-панько ухопив, не роздумуючи, слоїк з пікулями і заходився їх наминати. Вони йому не смакували, однак слоїка з лап не випустив.
— Твій шлунок не впорається з пікулями, — знову озвалася за якийсь час Мюмля. — Ти вибухнеш і вмить помреш!
— На відпочинку не вмирають! — бадьоро заперечив Дядько-панько. — А що тут в них у каструлі?
— Ялинова глиця. Перш ніж заснути на всю зиму, мумі-тролі набивають животи глицею, — пояснила Мюмля, зазираючи під покришку. — О, а пращур, здається, половину вже ум’яв.
— Що за пращур? — поцікавився Дядько-панько, непомітно досягаючи з Мюмлиного слоїка огірок.
— Отой, що мешкає в кахельній печі, — відповіла Мюмля. — Йому триста років. Тепер він спить.
Дядько-панько промовчав. Він зважував, добре це чи зле, що є хтось на світі старіший за нього. Питання зачепило його за живе, тож Дядько-панько вирішив розбудити пращура, щоб познайомитися з ним.
— Даремна справа будити старого, — стримала його Мюмля. — Пращур прокинеться аж у квітні. А ти з’їв мені півслоїка огірків…