Чепуруля не любила вікон, вони такі непевні, ніколи не знаєш, як вони себе поведуть — розчахнуться на вітрі чи захряснуться… У північній мансарді було холодніше, ніж надворі. Чепуруля сиділа перед дзеркалом, трясучись від холоду, виймала з волосся папільйотки й думала про те, що, де б вона не мешкала, вікна у неї завжди дивляться на північ, навіть удома. Усе в неї навиворіт. І волосся не висохло до пуття, що й не дивно при такій вологості, кучері обвисли цурпалками, а ранкова зачіска — дуже важлива річ. Геть усе йшло шкереберть, ще й ота Мюмля припхалася не знати навіщо. Будинок перейшов вільгістю, звідусіль тхне запустінням, пилюки на палець; його слід провітрити, пустити перетяг усіма кімнатами, нагріти не одне відро води й влаштувати порядне велике прибирання…
Та тільки-но Чепуруля подумала про велике прибирання, як їй відразу запаморочилося в голові й стало млосно — на якусь жахливу мить вона немов зависла над прірвою. Чепуруля знала, що ніколи більше не зможе прибирати. «Як же я житиму, якщо не буду прибирати й куховарити? Усе інше — даремне гаяння часу!» — міркувала вона.
Дуже повільно Чепуруля зійшла униз сходами. Інші мешканці будинку сиділи на ґанку й пили каву. Вона обвела усіх поглядом, не пройшли повз її увагу ґудзуватий капелюх Дядька-панька й розкошлана голова мудрика, масивна потилиця Гемуля, що трохи почервоніла від ранкової прохолоди. Ось вони сидять усі разом за ранковою кавою, а в Мюмлі… о, яке гарне у неї волосся! Раптом Чепурулю охопила невимовна втома. «Ніхто мене тут не любить», — гірко подумала вона.
Чепуруля стояла посеред вітальні, роззираючись довкруги. Гемуль уже завів годинника й постукав по барометру. Меблі стояли на своїх місцях, однак все, що коли-небудь діялося у цій вітальні, було чуже, недосяжне і знати її не бажало. Чепуруля рвучко метнулася на кухню за дровами. Вона гаряче натопить кахельну піч, зігріє цей покинутий дім і всіх, хто намислив у ньому замешкати.
— Агов, як там тебе звуть! — зарепетував Дядько-панько під наметом. — Я врятував пращура! Мого друга пращура! Вона забула, що він живе у печі… Як вона могла про таке забути?! А тепер лежить на своєму ліжку й ридає…
— Хто? — не зрозумів Нюхмумрик.
— Та ота з лисячим боа, хто б іще! — розсердився Дядько-панько. — Хіба не жах?!
— Не біда, заспокоїться, — пробуркотів з намету Нюхмумрик.
Дядько-панько спантеличено замовк, Нюхмумрик його дуже розчарував. Він кілька разів гупнув ціпком по землі, пробубонівши собі під ніс чимало лайливих слів, а тоді подався униз, до містка, де сиділа Мюмля й розчісувала своє волосся.
— Бачила, як я врятував пращура? — суворо запитав він. — Ще б секунда, і він згорів би дотла!
— Але ж не згорів, — незворушно відказала Мюмля.
— Ви, молоде покоління, нічого не розумієте у великих діяннях. Бездушні чи що? Ти, здається, навіть не збираєшся захоплюватися моїм вчинком! — обурився Дядько-панько. Він витягнув з води вершу — порожню.
— Риба у ріці ловиться лише навесні, — зауважила Мюмля.
— Та яка ж це ріка? Струмок та й годі! — скрикнув Дядько-панько. — Це мій струмок, і в ньому повно риби!
— Послухай-но, Дядьку-паньку, — спокійно озвалася Мюмля. — Це не ріка і не струмок. Просто річечка. Але родина Мумі-тролів вважає її рікою, то хай так і буде. Тільки я ж бачу, що це річечка. Навіщо ти сперечаєшся про те, чого не існує?
— Щоб життя було цікавішим! — відповів Дядько-панько.
Мюмля чесала й чесала своє волосся, гребінь пестив його, як море пестить піщаний берег, хвиля за хвилею, ніжно й незворушно.
Дядько-панько підвівся й мовив з надзвичайною гідністю:
— Навіть якщо вважаєш її річечкою, не конче мені цим витикати. Яке невиховане дитя! Навіщо мене засмучуєш?
Мюмля ошелешено витріщилася на нього, навіть причісуватися перестала.
— Ти мені подобаєшся, — сказала вона. — Я не хотіла тебе засмучувати.
— Гаразд, — подобрів Дядько-панько. — Але припини переконувати мене в тому, як усе має бути насправді. Дозволь мені дивитися на світ по-своєму!
— Спробую, — погодилася Мюмля.
Дядько-панько був дуже схвильований. Він потупцяв до палатки й ще здалеку загорлав:
— Гей ти, там, всередині! Струмок це, чи ріка, чи, може, річечка? Водиться тут риба чи ні? Чому тепер усе не так, як було раніше? І коли ти нарешті вилізеш зі свого намету та хоч чимось поцікавишся?
— Зараз вилізу, — буркітливо відповів Нюхмумрик. Він напружено прислухався, але Дядько-панько більше не озвався.
«Доведеться вийти до них, — подумав Нюхмумрик. — Так не годиться. І навіщо я повернувся? Що мені до них? Вони ж нічогісінько не тямлять у музиці!» Нюхмумрик перекотився на спину, знову перевернувся на живіт, зарився носом у спальний мішок, та що б він не робив, вони настирливо напихалися до його намету, він постійно відчував їхню присутність, бачив перед собою неспокійні очиці Гемуля, заплакану Чепурулю на ліжку, мовчазного мудрика, який ніколи не підводив голови, розгубленого Дядька-панька… Вони були всюди, міцно застрягли в його голові, до того ж, у наметі тхнуло Гемулем. «Треба вийти до них, — переконував себе Нюхмумрик. — Ліпше вже бути з ними, ніж увесь час думати про них. Як вони не схожі на родину Мумі-тролів…» Раптом, цілком несподівано, він відчув пекучу тугу за тією родиною. Вони також були обтяжливими, плуталися під ногами і без кінця заводили балачки, але не заважали його самотності. «Куди ж вони поділися? — дивувався Нюхмумрик. — Як так сталося, що, проводячи з ними довгі літні місяці, я ніколи не зауважував, що вони давали мені можливість побути на самоті?»