Дядько-панько підхопився на ноги:
— Чекаєш листа? — загукав він.
Та Нюхмумрик був уже біля дровітні, перевернув пеньок, на якому рубали дрова, увійшов досередини й почав шукати щось за маленькою поличкою біля вікна над столярним верстатом.
— Окуляри шукаєш? — не відступався від нього Дядько-панько.
— Не заважай мені шукати! — відрізав Нюхмумрик і пішов далі.
— Правду кажеш! — скрикнув Дядько-панько, ледь встигаючи за Нюхмумриком. — Маєш цілковиту рацію! Колись я цілими днями шукав речі, слова, імена і дуже сердився, коли інші намагалися мені в цьому допомагати, — він міцно вчепився у плащ Нюхмумрика, щоб той, бува, не втік. — Знаєш, чим вони мене діймали? Запитаннями на кшталт: «Де ти це востаннє бачив? Спробуй пригадати! Де це трапилося? Коли це трапилося?» Ха-ха! А тепер доста! Я забуваю і гублю все, що мені заманеться! Хочу тобі сказати…
— Дядьку-паньку, — урвав його Нюхмумрик. — Риба восени тримається ближче до берега. Посеред ріки риби не впіймаєш!
— Посеред струмка, — радісно виправив його Дядько-панько. — Це було перше розумне слово, почуте мною за весь день.
І він зразу відчепився від Нюхмумрика.
Нюхмумрик продовжив свої пошуки. Він шукав листа від Мумі-троля, прощального листа. Не міг його друг забути написати листа, бо мумі-тролі ніколи не забувають попрощатися. Однак усі їхні спільні схованки були порожніми.
Лише Мумі-троль знав, як слід писати листи нюх— мумрикам. Коротко і стисло. Без жодних обіцянок, туги та інших проявів смутку. А наприкінці щось смішне й веселе.
Нюхмумрик увійшов до будинку, піднявся на другий поверх, відкрутив велику дерев’яну кульку на поруччі сходів, але в тому сховку теж було порожньо.
— Порожньо! — сказала за його спиною Чепуруля. — Якщо ти нишпориш за їхніми коштовностями, то тут їх немає. Вони в одежній шафі, а шафа замкнена.
Чепуруля сиділа на порозі своєї кімнатки, загорнувши ноги у ковдру й затуливши личко лисячим боа.
— Вони ніколи нічого не замикають, — заперечив Нюхмумрик.
— Як холодно! — пожалілася Чепуруля. — Чому ви мене не любите? Чому ти не можеш знайти для мене якесь заняття?
— Піди у кухню, — пробурмотів Нюхмумрик. — Там тепліше…
Чепуруля промовчала. Ледь чутна громовиця прокотилася вдалині, десь дуже далеко.
— Вони ніколи нічого не замикають, — повторив Нюхмумрик.
Він підійшов до одежної шафи, відчинив дверцята. У шафі теж було порожньо. Але з запиленої пітьми потягнуло страхітливим чужим духом — солодкуватим, млосним запахом гнилизни. Усередині не було нічого, окрім поїденої міллю рукавички для кавника та м’якого кожуха сірої пилюки.
Чепуруля нахилилася й вжахнулася. Що це за крихітні, майже непомітні сліди у пилюці? Хтось жив у шафі, а тепер утік. Хтось, схожий на отих повзиків, що водяться під камінням: якщо перевернути камінь, вони ховаються під зотлілими рештками рослин. А тепер — Чепуруля не мала жодного сумніву — ці загадкові повзики втекли! Виповзли, шелестячи лапками, шурхотячи панцирями, ворушачи щупальцями, звиваючись на білих м’яких животиках… Чепуруля верескнула:
— Мудрику!
Мудрик Лавка вийшов зі своєї комори, зім’ятий, розгублений. Він витріщився на Чепурулю, ніби не впізнавав її. Мудрик роздув ніздрі, принюхуючись: дуже гостро пахло електричними розрядами.
— Вони виповзли! — ледь не голосила Чепуруля. — Вони мешкали в шафі, а тепер втекли!
Дверцята шафи відхилилися, і Чепуруля помітила якийсь порух, що ніс у собі загрозу. Як вона закричала! Але виявилося, що то зблиснуло дзеркало на внутрішньому боці дверцят, а в самій. шафі нікого не було.
Мудрик Лавка підійшов ближче, затуливши рота лапками, його очі округлилися й потемніли, немов ніч. Запах електрики щораз посилювався.
— Я це випустив, — прошепотів він. — Воно було тут, а я випустив…
— Кого ти випустив? — злякалася Чепуруля.
Мудрик лише похитав головою.
— Я й сам не знаю.
— Але ж ти мусив їх бачити, — наполягала Чепуруля. Подумай добре! Якими вони були на вигляд?
Але мудрик не відповів, ускочив до своєї комори й замкнувся зсередини. Його серце ледь не вистрибувало з грудей, по спині бігали мурахи. То це таки правда — звірятко прийшло аж сюди! Воно було в Долині Му— мі-тролів! Мудрик Лавка розгорнув книжку і так швидко, як тільки був здатний, почав читати по складах: «Ми маємо підстави припускати, що його організм поступово зуміє пристосуватися до нових умов життя, а необхідність пристосування створить такі передумови, за яких стане можливим виживання цього виду. Ця форма існування, про яку ми наважуємося стверджувати лише гіпотетично, продовжувала загадково розвиватися деякий невизна— чений час, і не виключено, що згодом вона вступить у таку фазу розвитку, яку прийнято вважати за нормальну..»