— Нічого не розумію! — прошепотів мудрик. — Вони лише ведуть порожні балачки… І якщо не поквапляться, усе загине!
Мудрик Лавка ліг грудьми на книжку, зануривши лапки у розкуйовджену чуприну, і повів свою розповідь. Він квапився, хвилювався, збивався, бо знав, що звірятко невпинно маліє, і йому стає щораз важче боротися за своє життя.
Гроза наближалася! Блискавиці протинали небо звідусіль! Чувся тріск електричних розрядів, тремтіли дерева, і звірятко відчувало, що ще мить і… Воно почало рости… Небо ще більше заяскріло білими та фіолетовими блискавками! Звірятко росло і росло… Урешті воно стало таким великим, що йому вже не конче було належати до якогось виду…
Мудрикові стало легше на душі. Він ліг на спину, задивившись у дахове віконце, яке цілком заполонили сірі хмари. Він чув, як десь далеко буркотить гроза. Так глибоко у горлі клекоче лють, перш ніж вирватися назовні…
Крок за кроком, обережно Чепуруля сходила униз сходами. Вона вважала, що оті мерзенні страховиська не могли розповзтися на всі боки, а скоріш за все, тримаються купи і підстерігають її десь у вогкому темному кутку, затаїлися в якійсь гнилій осінній ямі. А може, й навпаки! Може, вони позаповзали під ліжка, у шухляди столів, у черевики — та будь-куди могли заповзти!
«Це несправедливо, — думала Чепуруля. — Нічого подібного ніколи не трапляється з моїми знайомими, тільки зі мною!»
Налякана Чепуруля помчала великими стрибками до Нюхмумрика і, розпачливо шарпаючи замкнуті дверцята намету, зашепотіла:
— Відчини, відчини… Це я, Чепуруля!
Усередині намету вона відчула себе в безпеці, впала на спальний мішок й обхопила коліна лапками.
— Вони вийшли на волю. Хтось випустив їх з одежної шафи, тепер вони можуть бути, де завгодно…
Мільйони бридких повзучок зачаїлися і чекають…
— Хтось іще їх бачив? — обережно запитав Нюхмумрик.
— Звичайно, ні! — нетерпляче відказала Чепуруля. — Вони підстерігають мене!
Нюхмумрик вибив люльку, придумуючи, як заспокоїти Чепурулю. Знову почулося гуркотіння грому.
— Тільки не кажи, що буде гроза! — похмуро мовила Чепуруля. — Не кажи, що ота бридота подалася собі геть, що їх взагалі не існує чи що вони маленькі й милі істоти. Усе це мені анітрохи не допоможе!
Нюхмумрик глянув їй просто у вічі.
— Є одне місце в будинку, куди вони не зможуть увійти, — сказав він. — Це кухня. Повзики ніколи не забредуть до кухні.
— Ти певен? — суворо запитала Чепуруля.
— Я це знаю, — запевнив її Нюхмумрик.
Знову загримотіло, уже ближче. Нюхмумрик глянув на Чепурулю й усміхнувся.
— А гроза таки буде…
І справді, з моря налетіла люта буря, розсипаючи довкола білі й фіолетові блискавиці. Нюхмумрикові ще ніколи в житті не доводилося бачити стільки розкішних блискавок нараз. Раптова сутінь лягла на Долину. Чепуруля, підібравши спідниці, задріботіла через садок до будинку і замкнулася у кухні.
Нюхмумрик задер носа, принюхуючись. Повітря було холодне, мов залізо. Пахло електрикою. Тепер блискавки спалахували велетенськими тремкими пучками, струменіючи прямовисними світляними стовпами від неба до землі і заливаючи Долину сліпучим світлом!
Нюхмумрик аж лапами перебирав від радості та захвату. Він сподівався, що ось-ось зірветься вітер й сипоне дощем, але дощу не було. Лише громи перекочувалися туди й сюди між гірськими вершинами, важко й натужно. Запахло паленим. Враз луснув останній тріумфальний удар грому, а тоді запала тиша, німотна тиша, і згасли блискавиці.
«Дивна гроза, — подумав Нюхмумрик. — Цікаво, куди ж ударила блискавка?»
Не встиг він додумати думку до кінця, як від річки долинув жахливий рев, аж йому спина схолола. Блискавка вцілила у Дядька-панька!
Коли Нюхмумрик збіг до річки, то побачив Дядька-панька, який ошаліло підстрибував на березі.
— Риба! Риба! — репетував він. — Я упіймав рибу!
Дядько-панько обома лапами тримав окуня і аж нетямився з утіхи.
— Що ліпше, як гадаєш, зварити її чи засмажити? — торохтів він. — А коптильня тут є? Чи зуміє хтось так приготувати цю рибу, щоб її не зіпсувати?
— Чепуруля! — засміявся Нюхмумрик. — Тільки Чепуруля може зготувати твою рибу!