Її уявна буря була найстрашніша, але так бувало завжди. У глибині душі Чепуруля навіть трохи пишалася своїми вигаданими катастрофами, які належали тільки їй.
«Капаруля — дурна вівця, — міркувала вона. — Дурепа, у якої на думці самі лише тістечка до чаю та пошивки на подушки. Вона навіть на квітах не знається! Що вже вимагати, щоб зрозуміла мене… Сидить собі тепер і думає, що зі мною ніколи нічого не траплялося. І це зі мною, тією, яка щодня переживає кінець світу, однак, незважаючи ні на що, уранці одягається, а ввечері роздягається, їсть і миє посуд, приймає гостей, ніби нічого й не трапилося.
Чепуруля виставила носа з— під ковдри й, суворо дивлячись у темряву, сказала:
— Та я вам всім ще покажу!..
Невідомо, що вона мала на увазі. Потім вона знову загорнулася з головою у ковдру й затулила лапками вуха.
Вже й північ настала, а шторм шаленів ще дужче. Десь о першій годині вночі швидкість вітру сягнула сорока шести метрів на секунду. Ще приблизно за годину з даху зірвало димаря. Одна його половина впала під стіною будинку, а інша висипалася в коминок. Крізь діру в даху виднілося темне нічне небо, по якому невпинно котилися хмари. А тоді буря увірвалася в дім, і все перемішалося: з коминка вимітало попіл, фіранки й скатерті тріпотіли на вітрі, а в повітрі літали родинні фотографії. Перелякані речі Чепурулі враз ожили, усе навколо шурхотіло, дзвеніло й лускало, двері грюкали, а картини падали на підлогу.
Нажахана напівпритомна Чепуруля стояла посеред вітальні, сукня лопотіла навколо її ніг, а в голові стугоніла думка:
— Ось воно й сталося. Тепер настане усьому кінець! Нарешті! Дочекалася!
Вона ухопила слухавку, щоб зателефонувати Капарулі й розповісти їй… гм… щось таке, що назавжди заткало би їй рота. Щось тріумфальне і заспокійливе.
Однак буря обірвала телефонні дроти.
Чепуруля нічого не чула, окрім ревища бурі та гуркоту черепиці, що злітала з даху.
«Якщо я вийду на горище, зірве дах, — міркувала вона. — А якщо зійду в льох, наді мною завалиться увесь будинок. Що б я не зробила, катастрофа неминуча!»
Вона схопила порцелянове кошеня й міцно притиснула до себе. Тієї миті вітер вибив вікно, осколки скла закружляли по підлозі. Потоки дощу шмагали меблі з червоного дерева, гарненький гіпсовий гемуль упав зі своєї підставки й розбився вщент.
З неймовірним гуркотом гепнулася на підлогу величезна кришталева дядечкова люстра. Чепуруля чула, як плачуть та голосять її речі, побачила краєм ока у розбитому дзеркалі свою пополотнілу мордочку і, не замислюючись, що робить, кинулася до вікна та вистрибнула надвір.
Отак вона й сиділа в піску, теплий дощ умивав її мордочку, поділ сукні лопотів та тріпотів на вітрі, наче вітрило. Вона міцно зажмурилася, збагнувши, що опинилася цілком безпорадна у самому центрі небезпеки.
Шторм погуркотів далі, впевнений, незворушний. Звуки, що наганяли страх, стихли. Стихло все, що вило, тріщало, розбивалось, гупало та рвалось. Однак небезпека чигала не надворі, а всередині будинку.
Чепуруля сторожко вдихнула гострий запах водоростей і розплющила очі.
Темрява була вже не такою чоренною, як перед тим у вітальні.
Хвилі накочувалися на берег, спокійний промінь маяка поволі мандрував крізь ніч, наглядаючи за штормом й тримаючи його на припоні, він ковзав повз Чепурулю, пропливав піщаними дюнами, губився на крайобрії і повертався знову, щоразу повертався знову.
«Я ніколи раніше не бувала сама надворі уночі, — думала Чепуруля. — От якби мама знала…»
Вона поповзла супроти вітру вниз берегом, якнайдалі від будинку гемуля, не випускаючи з лапок порцелянове кошеня. Відчуття, що й вона когось захищає, заспокоювало її. Море перед нею стало сизо-білим. Вітер зривав шумовиння з гребенів хвиль, й воно імлою розсівалося над пляжем. У роті відчувався присмак солі.
Позаду Чепурулі у будинку щось розбилося, але вона не обернулася. Вона скрутилася калачиком під великою каменюкою й широко розплющеними очима вдивлялася в ніч. Її вже не лихоманило. Як не дивно, Чепуруля раптом відчула себе в цілковитій безпеці. То було дуже незвичне відчуття, воно видалося їй заворожливо приємним. Та й чого, власне кажучи, тривожитися? Катастрофа таки трапилася врешті-решт!
Над ранок шторм улігся. Та Чепуруля ледве чи й помітила це. Вона поринула в глибоку задуму, розмірковуючи про себе, свої уявні катастрофи, меблі у хаті й запитуючи себе, як тепер дати собі раду з усім. Зрештою, нічого надзвичайного не сталося, лише димар «завалився.