Чепуруля просунула у шпарку дверей свого носа з тремтячими вусиками. Вона впустила Нюхмумрика до кухні, замкнула двері за ним на засув.
— Здається, я вже заспокоїлася, — прошепотіла вона.
Нюхмумрик кивнув. Він зрозумів, що не грозу вона мала на увазі.
— Дядько-панько упіймав свою першу рибину! — сповістив він. — А Гемуль каже, що тільки гему лі уміють по-справжньому приготувати рибу. Чи це правда?
— Брехня! — вигукнула Чепуруля. — Лише чепурулі уміють готувати рибні страви, і Гемуль про це чудово знає!
— Але боюся, ти не зумієш зготувати її так, щоб вистачило на всіх, — засумнівався Нюхмумрик.
— Он як! То такої ти думки про мене! — образилася Чепуруля й вихопила окуня з лапок Нюхмумрика. — Хотіла б я бачити ту рибину, якою я не зумію нагодувати шістьох осіб! — А тоді суворо сказала, відчинивши кухонні двері: — Йди собі, я не люблю сторонніх на кухні, коли куховарю.
— Ага! — вигукнув Дядько-панько, просунувши мордочку у двері. — То вона таки вміє куховарити!
Чепуруля від несподіванки випустила окуня з лап, і той гепнувся на підлогу.
— Ой, та ж сьогодні Татів день! — пробурмотів Нюхмумрик.
— А ти не помиляєшся? — недовірливо запитала Чепуруля. Вона прискіпливо глянула на Дядька-пань— ка. — А у вас є діти?
— Тільки їх мені ще бракувало! Терпіти не можу родичів! Десь живуть правнуки, але я їх забув…
— І чому ніхто з вас не здатний поводитися нормально? — зітхнула Чепуруля. — Можна збожеволіти у цьому домі! Забирайтеся обоє геть, не заважайте мені готувати обід!
Вона замкнулася на засув, підняла з підлоги рибину й забула про все на світі, думаючи тільки про те, як ліпше приготувати рибу.
Коротка навальна буря так наелектризувала Мюмлю, що з її волосся сипалися іскри, а ніжний пушок на лапках настовбурчився й тремтів.
«Тепер я зарядилася дикістю, — міркувала вона. — Можу робити все що заманеться, але мені нічого не хочеться робити. Як чудово, коли ніхто ні до чого не змушує!»
Мюмля згорнулася клубочком на перині з гагачого пуху, уявляючи себе маленькою кульовою блискавкою, вогненною кулькою.
Мудрик Лавка стояв у коморі на горищі й визирав надвір крізь дахове віконечко. Гордий, захоплений і, може, лише трішки наляканий, він дивився, як блискавки зливою спадали на Долину Мумі-тролів.
«Це моя гроза, — думав мудрик. — Я її викликав. Я нарешті вмію так розповідати, що мою розповідь можна побачити. Я розповідаю останньому нумулітові, маленькій радіолярії з родини протозоа… Я наганяю громи і шпурляю блискавиці! Я — мудрик, про якого ніхто нічого не знає…»
На його думку, він уже достатньо покарав Мумі-маму своєю грозою, тож вирішив поводитися тихенько, нікому нічого не розповідати, лише собі та маленькому нумулітові. Його не обходила наелектризованість інших. Вона відчувалася у повітрі, однак була йому чужою — мудрик Лавка мав свою грозу. Йому хотілося, щоб уся Долина спорожніла і в нього стало більше місця для великих мрій — а вони потребували простору і тиші.
Летюча миша під стелею навіть не прокинулася, їй було байдуже до грози.
— Мудрику! — загукав із саду Гемуль. — Мені потрібна твоя допомога!
Мудрик вийшов з комори. Він зійшов униз до Гемуля, загорнений у свою мовчанку та розкуйовджену чуприну, немов заховавшись у ній; ніхто й не здогадувався, що він тримав у своїх лапах громи та блискавиці.
— Але ж гроза! Тобі не було страшно? — запитав його Гемуль.
— Ні, — відповів мудрик.
13
Чепурулина риба була готова рівно о другій. Вона запекла її у великому світло-брунатному духмяному пудингу. Уся кухня затишно і заспокійливо пахтіла їжею. Кухня стала бастіоном надійності та безпеки, потаємним серцем будинку, його найглибшим ядром, де нікому нічого не загрожує, куди зась усіляким повзикам та грозам, бо тут панувала Чепуруля. Страх і запаморочення відступили, забилися у найдальший закуток Чепурулиної голівки, замкнулися на всі замки.
«Яке щастя, — думала Чепуруля. — Хоч я й ніколи більше не зможу прибирати, зате готуватиму їсти. Ще не все втрачено!»
Вона відчинила кухонні двері, вийшла на ґанок, опустила вниз блискучий латунний гонг Мумі-мами, потримала його трохи у лапках, помилувалася своїм розпогодженим і переможним відображенням, а тоді взяла молоток з круглою дерев’яною голівкою, обтягнутою замшею, і вдарила в гонг. «Бім-бом! — покотилося Долиною! — Обід готовий! Йдіть обідати!»
Усі збіглися на заклик гонгу, стурбовано вигукуючи: