— У чому справа? Що трапилося?
Чепуруля незворушно відповіла:
— Обід чекає…
Кухонний стіл було накрито на шість осіб, а Дядькові— панькові відведено місце посередині. Чепуруля знала, що він увесь час, доки вона поралася на кухні, простояв під вікном, потерпаючи за долю своєї рибини. Тепер йому дозволили увійти.
— Обід, — пробурмотіла Мюмля. — Це добре. Сухарики з корицею якось не пасують до консервованих огірків.
— Віднині комора буде на замку! — сповістила Чепуруля. — Кухня — це моя територія! Пригощайтеся, доки не вихололо…
— А де ж моя риба? — стетерів Дядько-панько.
— Запечена у пудингу.
— Але я хотів її бачити! — забідкався Дядько-панько. — Треба було зготувати її цілою, а я б усе сам і з’їв!
— Фе! — присоромила його Чепуруля. — Хоч сьогодні і Татів день, це ще не привід поводитися так самозакохано.
«Іноді так важко догодити старості, — подумала вона. — Дотримуватися усіх традицій чесного й порядного поводження!»
— Не хочу святкувати Татів день, — бовкнув Дядько-панько. — Скільки тих днів: Татів день, Мамин день, день добрих і лагідних мудриків! Не люблю родичів! Чому б нам не відсвяткувати день великих рибалок?
— Але ж на столі парує смачна страва, — докірливо зауважив Гемуль. — Усі сидять за столом. Хіба ми не схожі на велику щасливу родину? Я завжди казав, що ніхто, окрім Чепурулі, не вміє так смачно зготувати рибу!
— Ха-ха-ха! — голосно розсміялася Чепуруля й зиркнула на Нюхмумрика.
Усі мовчки ласували пудингом, а Чепуруля снувала між плитою та столом, накладала в тарілки, наливала морсу в склянки, буркотіла, коли хтось обляпувався, і почувалася у своїй стихії.
— А може, проголосимо тост на честь Татового дня? — раптом запропонував Гемуль.
— Нізащо! — відразу заперечив Дядько-панько.
— Як хочете… Я просто хотів зробити приємність, — знітився Гемуль. — Невже ви забули, що Мумі-тато також є татом? — він серйозно обвів поглядом кожного й додав: — У мене ідея… Хай би кожен із нас придумав якусь приємну несподіванку Мумі-татові до його повернення…
Ніхто нічого на це не сказав.
— Нюхмумрик міг би полагодити пристань, — вів далі Гемуль. — Мюмля випрала б наш одяг. А Чепуруля причепурила б дім…
У Чепурулі вихопилася тарілка з лап й упала на підлогу.
— Ні! — скрикнула вона. — Я більше ніколи нічого не чепуритиму!
— Чому? — здивувалася Мюмля. — Ти ж любиш прибирати!
— Не пам’ятаю, чому… — стиха пробурмотіла Чепуруля.
— Цілком справедливо, — встряв Дядько-панько. — Неприємні речі забуваються дуже легко. Піду зловлю ще одну рибу і сам її з’їм…
Він взяв свого костура і подався геть, забувши зняти з шиї серветку.
— Дякую за обід, — уклонився мудрик Лавка.
А Нюхмумрик додав:
— Пудинг вдався тобі на славу…
— Справді? — Чепуруля розсіяно усміхнулася, думки її витали зовсім деінде.
Після обіду Нюхмумрик, припаливши люльку, рушив до моря. Він ішов поволі, вперше відчувши себе на самоті з самим собою. Дійшов до купальні, відчинив вузькі, розбухлі від вологи двері. У купальні пахло пліснявою, водоростями та проминулим літом. Той залах навіював смуток.
— Ой, ці будиночки, — скрушно зітхнув Нюхмумрик.
Він сів на сходи, що стрімко обривалися у воду. Море простиралося перед ним лагідне, сіре, ніде ні острівця.
«Мабуть, не так вже й важко розшукати втікачів— мумі-тролів і повернути їх додому. Усі острови нанесені на морську карту. Човника можна полатати, але навіщо? — міркував Нюхмумрик. — Хай собі ховаються… Може, їм також хочеться побути на самоті».
Нюхмумрик уже не шукав свої п’ять тактів. «Як захочуть, то й самі з’являться. До того ж, є ще чимало інших пісеньок. Мабуть, пограю трохи сьогодні увечері…»
Тепер, пізньої осені, вечори були дуже темними. Чепуруля ніколи не любила ночі. Немає нічого гіршого, ніж вдивлятися у цілковиту темряву. Це майже так само, як податися світ за очі без друга поруч. Тому вона зазвичай швидко виставляла відро зі сміттям за двері на кухонні сходи й миттю ховалася в хаті.
Однак нинішнього вечора Чепуруля затрималася, прислухаючись до пітьми. Нюхмумрик награвав у наметі якусь гарну незнайому мелодію.
Чепуруля мала музичний слух, хоча ніхто, навіть вона сама, про це не здогадувалися. Вона слухала, затамувавши подих і забувши про всі свої страхи. Її висока худа постать виразно виднілася на тлі освітленої кухні — легка здобич для усіляких нічних жахіть. Та нічого з нею не трапилося. Коли пісенька змовкла, вона глибоко зітхнула, поставила на поріг відро зі сміттям і повернулася до будинку. Спорожняти відро було обов’язком мудрика.